Ще в ІІІ столітті люди, які прагнули жити аскетично, переселялися в пустелі Єгипту, Сирії та Палестини. На наших землях відомо про монахів-самітників, які проживали в печерах. Вони обмежували себе у відпочинку, їжі та одязі заради одного — любові до Бога. Зрікшись усіх зв’язків і обов’язків, монахи трудилися, щоб утримати себе, і сходилися на молитву в найближчу церкву щонеділі та у свята.

Умберто Еко у своєму есе «Міграція, терпимість та нетерпиме» пропонує розрізняти поняття «міграції» та «імміграції». Імміграція ― це коли кількісно незначна група осіб переїжджає з однієї країни в іншу. Відповідно політичними засобами це явище можна проконтролювати, обмежити, стимулювати або ж прийняти як даність.

Вони колись покинули Україну — напередодні Першої світової війни, між війнами або вже під час перебудови, але все ще називають себе українцями. Вони взяли з собою спогади про гори, гуцульські перекази про лісових духів, рідну мову і створили свою Україну — десь там за океаном — немов альтернативну реальність, яка, можливо, існувала б і в нас, якби ми не перебували довгий час в обіймах імперій. Однак історія не знає умовного способу, тому зараз ми тут, на материковій Україні, намагаємось розібратися з постколоніальною свідомістю і травмами радянського минулого, а вони, українці Канади, пишаються своєю національною належністю і досліджують українську культуру та історію. Разом з вишиванками та скринями їм вдалося вивезти частинку української душі та законсервувати її. Яскравим прикладом може бути збережений український правопис 1920-х років. Утім, повністю ізолюватися від упливів культури іншого континенту не вдалося, тому в Канаді утворився дивний суржик української та англійської мов й іноді канадська українська звучить для нас екзотично.