Зовсім інше з міграціями. Бурхливі чи спокійні, вони завжди відбуваються так, наче природне явище, якому неможливо зарадити. Якщо імміграція — це помірні опади, що їх здатен прийняти місцевий ґрунт, то міграція мов цунамі — величезна хвиля, яка змінює все на своєму шляху.
Зауваження, яке зробив Еко, дає змогу краще зрозуміти феномен поширення архітектури та ідей Ренесансу по Європі. Ми сприймаємо це як рух, хвилю. При цьому її творили кількісно незначні групи іммігрантів.
Наприкінці Середньовіччя Італія не мала політичної єдності. Натомість була найбільш урбанізованою територією Європи, поділеною між багатьма «antichi Stati italiani» — містами-державами. Міста постійно жорстко конкурували за контроль над торговими шляхами. Успішніші зрештою здобували і багатства, і вплив, і розвиток.
Кожне з міст формувало власну унікальну політичну структуру. Хоча на практиці ті ж Венеція, Флоренція чи Мілан були олігархічними, італійські міста вирізнялися саме учасницькими формами управління. Як наслідок, відносна політична свобода сприяла виникненню дискусії ідей та можливості мистецького пошуку. Окрім того, італійські олігархи мали кошти на те, щоб стати меценатами і профінансувати мистецькі та архітектурні проєкти Ренесансу.
Звідки могли черпати ідеї мешканці італійських міст, як не з матеріальних свідчень давньої величі ― давньоримських будівель? Багато з цих міст розбудовувались буквально між залишками античності. І ось тут грецька мова, привезена грецькими іммігрантами, стає тим ключем, за допомогою якого цю античність розшифрують. Учені греки переїздили з Візантії, що в ХІІІ–ХV століттях поступово рухалася до своєї загибелі, в Італію, яка, навпаки, переживала значне піднесення. Вони привезли важливий інструмент ― знання грецької мови, яким пізніше скористалися італійці. Це дало поштовх до перегляду античної спадщини, зокрема математики й архітектурної теорії.
Італійські архітектори перевідкрили для себе симетрію та пропорцію ― несучі стовпи, на яких стояла античність. Дві ключові особи для італійського архітектурного ренесансу ― Вітрувій і Філіппо Брунелескі. Античний архітектор Вітрувій дав ідею пропорційності, доведену до рівня концепції у «Вітрувіанській людині» да Вінчі. А от ренесансний архітектор Брунелескі дав пряму лінійну перспективу, пошуки якої розпочав іще Джотто.
До цього, в Середньовіччі, у європейському культурному просторі домінував візантійський іконописний канон зі зворотною перспективою. Ікона ― це вікно в сакральний світ, який діє за інакшими від земних правилами. Тому перед людиною, що дивиться на нього, цей світ розкидається вшир. Пряма перспектива «заземляє» зображене, робить його схожим на те, що ми бачимо в навколишньому світі. Водночас такий підхід закладає основи до «розчаклування світу»: мистецтво та архітектура звернені до людини, а не до Бога.
Відкриття італійців спричинили справжню ідейну міграцію ― ренесансну хвилю, що повністю змінила ті території, до яких докотилася. Модернізаційний процес, як і в інші періоди, характеризувався створенням канону і його нав’язуванням незалежно від локальних особливостей. Для частини земель модернізація стала насильницьким явищем, зокрема у випадку Америк. Деякі країни, наприклад Нідерланди й Німеччина, добровільно приймали новий канон і навіть робили його «своїм». А для Польського Королівства можливість пережити модернізацію була цілеспрямованим прагненням політичних еліт. Вони, по суті, купили собі Ренесанс, запросивши італійських спеціалістів-іммігрантів творити на своїх теренах. Простимулювали імміграцію, як ми згадували вище. Тим паче самі італійці не були проти переїзду, адже на їхніх рідних землях уже сталася так звана криза перевиробництва, коли попит на послуги архітекторів зменшувався, а кількість кваліфікованих кадрів, які могли свої послуги запропонувати, зростала.
Наприклад, за осучаснення Вавеля — давньої резиденції польських королів — взявся саме флорентійський архітектор Бартоломео Беретті. Він прибув до Кракова на запрошення короля Сигізмунда I Старого. Можливо, до цього доклалася італійка Бона Сфорца ― дружина короля. Проте зводити бажання «пережити Ренесанс» лише до її особи видається суттєвим спрощенням. Тим паче для Польщі Ренесанс став «золотою добою» культури і пішов значно далі за межі столиці. Італійські, а потім німецькі та нідерландські іммігранти перебудовували міста за ренесансним каноном і в інших частинах Польського Королівства.
В Україні, беззаперечно, найяскравішим зразком ренесансної архітектури є ранньомодерний центр Львова. Велика пожежа 1527 року знищила готичну забудову міста, і відбудовували місто вже за новими ренесансними правилами.
Цивільна та сакральна архітектура Львова XVI століття не лише ідейно була італійською. Її буквально створювали італійці. Петро Італієць, Павло Щасливий, Петро Барбон, Павло Римлянин, Амвросій Прихильний, Адам Покора та інші були вихідцями з італомовних регіонів. Іммігранти привозили з собою «шматочки Італії» і не збиралися підлаштовуватися під місцеві традиції.
Заразом варто відзначити, що Львів був містом із Маґдебурзьким правом, а отже, з сильною і вольовою громадою. Такі міста легше інкорпорували нових людей, для яких було достатньо прийняти громадянство міста, а також були схильні до внормування життя і організованості простору. До того ж у містах з Маґдебурзьким правом існували нормативи розміру земельної ділянки під забудову, кількості поверхів і вікон тощо. Тому в підсумку площі в таких містах Європи пропорційно схожі і впізнавані. Це дуже вдало поєднувалося зі стійкою прихильністю італійських архітекторів до чітких канонічних форм та структурування. У результаті ранньомодерний Львів набув геометричної форми прямокутника ― ідеального ренесансного міста, з ортогональною сіткою вулиць і прямокутною центральною площею.
Гармонія потребує канону. Канон ― це обмеження, а обмеження неодмінно спричиняє бунт. Таким протестом індивідуалізму та емоційності в архітектурі став спочатку маньєризм, а потім бароко, також створений новими хвилями мігрантів з Італії та Німеччини. Поширення нового стилю чітко проглядаємо на ренесансних будівлях Львова, особливо сакральній забудові.
Чому для втілення на практиці ренесансного канону в Польське Королівство запрошували групи італійських іммігрантів і чому вони не рушили далі? Це дуже схоже на грецьких майстрів за часів Русі, які приїздили до Києва будувати церкви у візантійському стилі. Політичні еліти наших земель були готові платити за співучасть у модернізації і для цього стимулювали імміграцію кваліфікованих архітекторів з інших країн.
Водночас не варто перебирати міру в трактуванні можливостей впливу архітектури на розвиток суспільства. Від італійської архітектури Львів не переставав бути Львовом і тим паче не ставав Римом або Флоренцією. В італійських декораціях продовжувало жити і діяти те саме строкате населення українських земель, що й до того. Тому окрім зовнішнього ренесансу важливо було також пережити ідейне відродження, а в цьому контексті проблема видається значно складнішою.
