Сакралізація влади в архітектурі Русі: другий Константинополь і новий Єрусалим

У сучасному секуляризованому суспільстві, яке пройшло через кілька етапів «розчаклування світу», сакральну архітектуру розглядають або з погляду прямої функції ― реалізації права на свободу віросповідання, або як зразок історико-культурної спадщини певної епохи. Особливо цей дещо зверхній і легковажний підхід до сакрального проявлявся у радянському методі реставрації пам’яток давнини. Для радянської школи перемога над релігією була очевидною та остаточною: намагатися бачити в сакральній архітектурі щось більше за естетику було зайвим. Тому дбайлива консервація і демонстрація знахідок із легкістю замінялася сконструйованими новоділами. Особливо яскравий приклад ― Золоті ворота в Києві із дивовижною гротескною церквою на вершині композиції.

Читати більше

Від самітництва до спільнотності, від печер до Ренесансу

Пересічна людина монастир і життя в ньому сприймає як щось повністю відмежоване від звичайного світського життя, до певної міри навіть утаємничене. Проте заснування монастирів і їхній розвиток мають давню цікаву історію.

Ще в ІІІ столітті люди, які прагнули жити аскетично, переселялися в пустелі Єгипту, Сирії та Палестини. На наших землях відомо про монахів-самітників, які проживали в печерах. Вони обмежували себе у відпочинку, їжі та одязі заради одного — любові до Бога. Зрікшись усіх зв’язків і обов’язків, монахи трудилися, щоб утримати себе, і сходилися на молитву в найближчу церкву щонеділі та у свята. Разом зі збільшенням кількості монахів виникла інша форма подвижницького життя — спільнотна, або монастирська: ченці проживали поруч один із одним, їхнє життя регламентувала вища влада — ігумен. На території України були поширені печерні храми, які брали початок із печер, де жили монахи-самітники. Настоятелі монастирів збирали досвід поколінь аскетів і, зважаючи на обставини, складали правила спільного життя. Ступінь контактності монахів із суспільством залежав від їхнього статуту. Проте тією чи іншою мірою вони завжди співпрацювали з населенням, що оточувало монастир. Крім того, в релігійних громадах часто утворювалися освітні центри, до яких долучалися світські люди, таким чином поширювалися знання. Наприклад, в Австрійській імперії монаші спільноти, які активно не взаємодіяли із суспільством, у ХVІІІ столітті були піддані касації.

Монастирі мали нагадувати на землі про Царство Боже, а монахів уподібнювали до ангелів способом життя і діяльністю. Місце, на якому стояв монастир, вважали святим, тому часто релігійні споруди будували на пагорбах, заліснених місцевостях, біля джерел, на околицях міст і сіл, рідше — у передмісті чи середмісті. На перших стадіях формування монастиря його огороджували, відділяючи обитель від світу. Головний храм був центром святості, навколо якого організовували простір із різнофункційними будівлями: житловими, навчальними, громадськими, господарчими разом із фруктовими та декоративними садами, городами. Призначення саду було як суто прагматичне — вирощувати овочі та фрукти для власних потреб, так і релігійне — проводити там читання і молитися. Важливим елементом монастиря була дзвіниця, розташована окремо на заході від храму або над в’їзною брамою. Разом вони утворювали органічно поєднаний із ландшафтним середовищем ансамбль. Згодом на територіях монастирів з’явилися друкарні, школи, бібліотеки, студії іконопису, на господарському дворі — майстерні та склади.

Львів, який завжди був полікультурним містом, славився чималою кількістю монастирів, які розташовувалися на околицях і виконували оборонну функцію разом із міськими мурами.

Після великої пожежі 1527 року Львів почав відбудовуватися, використовуючи тенденції нового європейського тренду — Ренесансу. Відродження міста збіглося з відродженням віри в людину, яка стала центром життя і мистецтва. Ці часи позначилися економічним, культурним та освітнім обміном з італійськими містами, зокрема у Львів приїжджали митці, які творили місто за новими канонами. Саме в цей період тут тісно переплелися східна та західна культури. Поети оспівували Львів як «галицьку Флоренцію», а оскільки місто лежало на семи пагорбах, порівнювали його з Римом. У ХVІ столітті вісім архітекторів з Італії стали громадянами Львова і залишилися тут працювати. Плодами їхньої діяльності були, між іншим, і численні монастирські комплекси.

Онуфріївський монастир — один із найстаріших ренесансних, збережених у Львові. Історія його заснування пов’язана з давньоруським періодом. Однак ті його об’єкти, що збереглися до наших днів, були збудовані дещо пізніше. Над головним вхідним порталом до храму вирізьблена дата — 1518 рік, а дзвіниця, яка одночасно була головним входом до монастирського комплексу, датується 1554-м. Тут Іван Федорович заснував друкарню, у якій було видано «Апостол» і «Буквар». Його поховання можна побачити всередині храму.

На початку ХVІІІ століття, після переходу Львівської ставропігії на унію і підпорядкування Риму, монастир став Василіянським. Тут розгорнули душпастирську, проповідницьку, освітню, видавничу, іконописну, наукову і письменницьку діяльність. При релігійних закладах споруджували гімназії для власних братчиків, семінарії для єпархіальних священників, колегії для молоді, парафіяльні школи на кшталт єзуїтських для зубожілих шляхтичів. Отець Корнелій так сформулював їхнє гасло: «Освічений монах — це освічений єпископ; освічений єпископ — це освічена парафія; освічена парафія — це освічений народ». Отже, головне завдання чернецтва — вдосконалення суспільства через просвітництво і, відповідно, книговидання. Недарма на гербі зображений вогняний стовп — полум’я любові — символ постійного служіння Богові і ближньому. Василіяни намагалися об’єднати східні й західні традиції — замкнутості і відкритості до суспільства, де всередині панує ідеальний порядок, подібний до ангельського, у реальному житті недосяжний.

Монастир проіснував до 1946 року і був ліквідований радянською владою. Його приміщення використовували для Музею етнографії та художнього промислу. 1989-го його повернули василіянам, які сьогодні є найбільшою чоловічою громадою на заході України.

Кожний василіянин покликаний до апостольської діяльності, яка здійснюється через проповідування і катехизи (науки) для дітей, молоді та передподружніх пар. Монастирські храми є постійними місцями паломництв і великих служб. Окрема ділянка роботи — капеланство у шпиталях, навчальних закладах, виправних колоніях тощо. Видавнича діяльність відбувається через власне видавництво «Місіонер» і Жовківську друкарню, які спеціалізуються на релігійно-філософській літературі. Василіяни працюють у Папській колеґії святого Йосафата (Рим), Богословській академії Ужгорода (Закарпаття), Українському католицькому університеті (Львів), Колеґії патріярха Мстислава (Харків) та інших навчальних закладах.

Бенедиктинський комплекс, заснований 1593 року у Львові, — один із найдавніших збережених тут жіночих монастирів. Монахині уклали власний досить суворий статут на основі статуту святого Бенедикта. Святий стверджував: «Монахи і монахині мають прагнути покори, а не повної аскези». Зважаючи на це, черницям не можна було виходити за мури монастиря. Їхнє спілкування зі світом відбувалося через людей, які жили на його території, але монахами не були.

Комплекс будували як оборонний, тому він розташовувався за межами міста. Під високими монастирськими мурами був навіть рів. Кремезні стіни з «оборонними» нішами вікон виразно урізноманітнюють портали з білого каменю. На особливу увагу заслуговує вежа, що з’явилася трохи пізніше. Різьблення і аттик, які прикрашають її верхню частину, чітко вказують на стильову приналежність будівлі: це один із найвизначніших зразків Ренесансу в місті. До південно-східної частини прилягають келії. Колись тут, як і за часів монастиря Святого Онуфрія, був великий сад, що спинався на схили Замкової гори. Проте коли прийшла радянська влада, на його території збудували школу.

У XVIII столітті, після приєднання Галичини до Австрійської імперії, при монастирі відкрили школу для дівчат, і це врятувало його від касації. Та еволюція релігійного закладу призупинилась із початком Другої світової війни. За радянської влади монахині вимушені були перебратися до Крешова (Польща). У храмі облаштували склад, а в приміщенні монастиря відкрили музично-педагогічне училище. 

Лише у 1993 році, монастирський комплекс відновив свою сакральну функцію – його передано згромадженню сестер студиток під монастир Покрови Пресвятої Богородиці. Сьогодні тут проживають приблизно 30 монахинь. Їхній статут дуже подібний до статуту бенедиктинок, проте вони можуть виходити за мури монастиря. Студитки продовжили освітні традиції колишнього бенедиктинського монастиря. Сьогодні тут діє НВК «Школа-гімназія святої Софії». Більшість сестер мають вищу освіту, працюють у майстернях, займаються перекладацькою діяльністю, лікують у лічниці митрополита Шептицького.

Історія має властивість повторюватися. Зокрема, у наш час до Львова запросили архітектора Маріо Ботту, який походить із тих країв, звідки колись приїжджали творці ренесансного Львова. Цей майстер розробив проєкт монастиря для громади Оріоністів. Вони проторували дорогу до України 2001 року, щоби продовжити спадкоємні традиції будівництва монастирських комплексів. Місцеве бачення ґрунтувалося на буквальному збереженні історичних традицій в архітектурі. А оріоністський монастирський комплекс вражає простотою, нетиповістю, символічним зверненням до італійського Ренесансу, але без буквального відтворення. Головні його об’єкти — каплиця, монастир, храм і багатофункційна будівля.

Чим зумовлена саме така архітектура? Тим, що Львів для оріоністів у якомусь сенсі є межею Старої Європи? На смарагдовий газон ніби перенесено переосмислений собор Санта-Марія-дель-Фйоре, що нагадує про Львів як галицьку Флоренцію. А може, архітектор процитував собор святого Петра в Римі, адже свого часу Львів величали і Римом, але показано його не повністю, а тільки верхню партію.

Основний храм створений в образі купола, що символізує нескінченність. Його монументальність і лаконічність допомагають збудити потребу в безмежності, бажання летіти думками поза скінченне. Форму створюють десять багатокутних сегментів, які підносяться аж до верхівки, де кільце збирає енергію нервюр і завершується світлом у зеніті. Хоча сам Ботта не вдається до таких складних описів і лагідно називає храм «цитрусодавкою». Він звертається до всіма впізнаваних знаків і відчуття сучасності, вказуючи на «архаїчність нового». Найекспресивніший модерний спосіб вираження завжди живиться минулим, а пам’ять є невіддільною умовою існування теперішнього.

Отець Еджідіо Монтанарі так коментував побудований храм: «Це гарний лаконічний комплекс. Прямі лінії мені подобаються більше, ніж криві: краса там, де все просто і зрозуміло. Такою ж прямою і відкритою є політика оріоністів щодо людей, які приходять до них».

Історія має властивість повторюватися. Зокрема, 7 грудня 1939 року отець Оріоне написав лист до архітектора Маріо Баччоккі, який працював над проєктом Малого притулку Коттоленго у Мілані: «Цей дім, збудований для наших найбільш знедолених братів, мав би бути бідний, але це повинна бути радісна й умиротворена бідність». Така сама ситуація через багато років виникла у Львові. Отже, для оріоністів головною завжди була не пишність форм, а зручність і простота будівлі. Вони ставили перед собою три завдання: ділянка землі мала бути достатньо великою, щоб на ній можна було збудувати все необхідне; комплекс мав розташовуватися поблизу домівок людей, щоб можна було краще служити їм; місце для будівництва мало бути віддаленим від інших церков, щоб нікому не заважати.

Сьогодні оріоністи у Львові опікуються молоддю, бідними та людьми з інвалідністю. Для молодих людей влаштовують літні табори. Щосуботи при каплиці харчуються, отримують одяг і допомогу ті, хто цього потребує. Вісім хлопців з інвалідністю проживають і працюють при монастирі. Цілком можливо, це новий старт для розвитку традицій монастирів у Львові і ренесансу міста.

Ескізи монастирського комплексу для громади Оріоністів у Львові архітектора Маріо Ботта, надані для проєкту «Енциклопедія архітектури України» отцем Еджідіо Монтанарі.

Сакральне

Сьогодні свободу віросповідання закріплено як у головних міжнародних правових документах, так і в Основному Законі України. У статті 35 Конституції йдеться про те, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає в себе свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої.

Та до такого становища релігія пройшла карколомний шлях. Від боротьби за право сповідувати до боротьби проти будь-якого інакодумства. Від обмеження політичних прав іновірців до підпільних церков в умовах радянської дійсності. Буквально вчора релігія мала необмежені можливості й нехтувала правами інших, а ось уже й сама зазнає утисків. Продовжуючи думку Миколи Бажана, варто запитати: «Так хто ти, Соборе, гнобитель чи захисник?»

Здавалося б, релігія завжди була присутня в житті суспільства, як і культові об’єкти архітектури незмінно існували в просторі міст. Часто саме сакральні будівлі ― єдине, що нам залишилося від минулого. Але чи відбивають ці артефакти точну картину історичної дійсності епох? І чи коректно ми трактуємо їхню роль і місце в культурі суспільства?

б
б

Майдан як вічна втрата і вічне повернення публічного простору

Майдан Незалежності у Києві, подібно до площ інших постсоціалістичних столиць, вже 30 років є місцем постійного політичного переозначення простору. Місцем зіткнення і співіснування ідеологічного, фізичного контролю і комерціалізації із спробами «привнесення публічності» знизу.*

Читати більше

Сквот означає сквот

Сьогодні слово «сквот» увійшло до словника модних термінів, опинившись десь поміж визначеннями понять «лоу-фай» і «хаб». Риторику сквотування активно апропріюють культурна індустрія та неоліберальна економіка: зокрема, в Україні відкривають однойменні кафе та школи дизайну, знімають популярні фільми на цю тему. Але ще зовсім недавно сквотування — самозахоплення пустих будівель — було соціальною місією і необхідністю для певних спільнот.

Читати більше

Влада

Феномен влади зазвичай розглядають як складову політики та економіки, тому із загальної картини вислизає не менш владний гравець — Архітектор. Творець, деміург, який на віки задає умови життя мільйонів. Визначати майбутнє — чи не це є вищим проявом влади?

Але в такій моделі архітектура повністю втрачає суб’єктність. Вона виступає лише як продукт діяльності архітектора. Однак якщо припустити, що архітектор не творець, а політик (той, хто бере участь у боротьбі за владу), то архітектура — це матеріальне втілення політики.

У цьому разі архітектура виходить на перший план. Вона може бути сценою історичних подій та особистих драм, може бути інструментом у руках замовника, може бути свідченням злочину, а може бути самостійним гравцем, який конструює дійсність і спрямовує процеси.

Архітектура — це місце реалізації права на владу, від Агори до Вестмінстерського палацу.

Архітектура — каталізатор соціального протесту, від майдану Таксим до берлінських сквотів.

Архітектура — учасник боротьби за владу, від майдану Тяньаньмень до майдану Незалежності.

а
а

Мова козацького бароко

Один із чільних архітекторів-модерністів Людвіг Міс ван дер Рое сказав, що архітектура ― це прагнення епохи, перекладені мовою простору.

По суті, те, що ми називаємо козацьким бароко, є місцевою асиміляцією ширшого загальноєвропейського культурного наративу ХVIІ–XVIII століть. Множинність місцевих діалектів у межах однієї архітектурної мови — одна з головних особливостей бароко. Козацьке бароко як архітектурний стиль вбирав у себе все різноманіття локальних контекстів, що існували в цей час на цьому культурному полі. Бароко і сьогодні спонукає долати дихотомію високого і низького стилів, адже його основну цінність варто розглядати крізь категорії самобутності, автентичності, своєрідності.

Читати більше

Ордер

Спадщина міської архітектури України складається переважно з еклектики класичних стилів. Радянський модернізм, який на початку ХХ століття замінив неокласику, залишив по собі контрастні вкраплення на тлі епохи. Періоду незалежності притаманний інклюзивний підхід розбудови, часто безладної та випадкової. Зокрема, під час пошуків втраченої ідентичності поширене прагнення відновити класичні стилі. Це відбувається у доволі складних умовах: обмежені знання і загублені навички. Ордер і досі використовують у новому будівництві, але його типологія не просто змінена, вона спотворена і викривлена.

Читати більше

Мова

Чи існує світ поза мовою? Представники аналітичної філософії вказували на той факт, що логічна структура мови обмежує можливості пізнання і розуміння світу. В такому разі чи можлива архітектура поза мовою? Якщо, скажімо, взяти архітектурні стилі, то це лише вершина айсберга в розумінні архітектури. Заглиблюючись далі, можна помітити набір кодів, структур, об’єднаних центральною лінією. З них складається архітектурне висловлювання, розповідь, думка, сюжет, а все це разом — архітектурна мова. Поза мовою не може бути висловлювання, а отже, і творчості, і архітектурної діяльності.

Але чи достатньо ми володіємо архітектурною мовою для того, щоб вільно нею розмовляти? Чи потребуємо ми «перекладача»?

На жаль, проблематика архітектурної мови досі розглядається достатньо обмежено. Зазвичай множинність «мов» і «діалектів» намагаються перекладати за допомогою тільки одного словника — класичної архітектури. Відповідно втрачається не лише точний зміст, а й безліч можливих відтінків та інтерпретацій.

У такому разі чи розуміємо ми цю мову хоча б тією мірою, щоб зчитувати і про що каже архітектура, і хто через неї говорить? Чи не змінюємо ми первісну ідею через сито власних або усталених інтерпретацій?

Якщо не буде будівлі, чи залишиться її ім’я?

в
в

Класицизм: упорядкувати Дике Поле, не питаючи його

Архітектура класицизму в Україні первинно створювалася в межах модернізаційного проєкту імперій. З погляду її будівничих, це слугувало доказом наявності цивілізації та реалізацією своєрідної цивілізаційної місії. З іншого боку, така модернізація була по-своєму вигідна не лише імперському центру, а й якоюсь мірою периферії. Однак цей факт не змінює суті й характеру російського класицизму в Україні ― він колоніальний.

Читати більше

Спадщина сталінізму: чи винна архітектура?

Сталінська доба в історії України — складний, травматичний і неоднозначний час. Він ускладнює і сприйняття культурної спадщини епохи, зокрема архітектури. Посттоталітарна травма українського суспільства перешкоджає осмисленню і сприйняттю складних і болючих сторінок історії. Колективна пам’ять перебуває на стадії заперечення, забуття минулого Але поки це минуле не буде осмислене, його наслідки не будуть подолані. Осмислення спадщини минулого — необхідний етап для подальшого руху.

Читати більше

Порядок

Упорядковувати безлад, надати світу організованих форм, структурувати розрізнені фрагменти в цілісні системи — усе це лежить в основі архітектурної діяльності. Архітектор покликаний (і водночас приречений) постійно покращувати: покращувати матеріал, місце, об’єкт, середовище, дійсність і навіть саме суспільство.

Для впорядковування класична архітектура оперує фундаментальними поняттями канону, типу і прототипу. Тобто, по суті, збіркою правил ордерної системи. Своєю чергою модернізм, ворожий хаосу не менше ніж його принциповий опонент — архітектурний академізм, також маніфестує норми, правила, стандарти й уніфікацію.

Однак процес упорядковування неминуче досягає свого ліміту. За цією межею порядок з інструмента прогресу і раціоналізації перетворюється на інструмент обмеження і пригнічення творчого пошуку й різноманіття.

Так відбувається і з модернізаційними процесами в історії, що зазвичай проходять під лозунгами покращення. В умовах політичного деспотизму та відсутності верховенства права декларовані цінності модернізації трансформуються у свої протилежності: прогрес — у стагнацію, порядок — в обмеження, залучення — у колонізацію, допомога — у придушення. Прогресивна ідея стає вороже консервативною.

г
г

Український архітектурний модерн

Український архітектурний модерн ― одне з найнезвичайніших явищ в історії архітектури України, яке не можна звести лише до «використання етнічних мотивів». Ця архітектура стала частиною глобальнішого процесу націєтворення. Напевно, ключова відмінність українського архітектурного модерну від багатьох інших архітектурних стилів полягає в тому, що він не насаджувався державою, а виник як результат низового горизонтального конструювання нової національної ідентичності. Для того щоб мати можливість це робити, місцевій українській еліті необхідні були, по-перше, ресурси, по-друге, професійна підготовка, по-третє, ідеологічна база. Тому український архітектурний модерн по праву можна назвати дитям трьох основних великих ідей свого часу: модернізму, націоналізму й соціал-демократії.*

Читати більше

Обери свій ЖК!

Максимально комфортне сучасне житло бізнес-класу за вигідною ціною. Якісне будівництво за всіма новітніми міжнародними стандартами гарантує спокій і впевненість у майбутньому вам і вашій родині. Не варто хвилюватися: купуючи квартиру в нашому ЖК, отримуєте житло з готовим дизайн-проєктом під ключ. Провідні архітектори і дизайнери міста розробили унікальний інтер’єр саме для вас — квартири в стилі PremiumSmartLoft. Наша молода команда будівельників використовує тільки лакшері-матеріали, зокрема італійський гіпсокартон і японські 3D-підлоги. Маленький секрет: для додання унікальності кожній квартирі ми залучаємо новітні технології штучного інтелекту!

Читати більше

Націєтворення

Довге ХІХ століття, як називає період з 1789 по 1914 рік Ерік Гобсбаум, стало періодом формування модерних націй. Метою національних проєктів було об’єднання розрізнених суспільних груп через формування відчуття спільної ідентичності та культури, а надалі — розбудова відповідних політичних інституцій. Архітектура в цьому контексті виступала як втілена у просторі маніфестація нової ідентичності, як матеріалізована метафора самобутності й суверенітету, здатності нації до творення власної традиції.

Український національний проєкт зі старту був бездержавним і перебував у жорсткій конкуренції з іншими проєктами. Саме тому українські інтелектуали шукали мистецькі рішення насамперед у сільській культурі та народній традиції. Так формувався «новий український стиль», який пізніше назвуть Українським архітектурним модерном.

Націєтворення має в західній традиції більш усталене визначення — «національне будівництво» (nation-building). І очевидне відсилання до архітектури в цьому визначенні не видається випадковим. Якщо соціальні й культурні контексти знаходять своє відображення в архітектурі, то чи можемо ми говорити сьогодні про появу нового українського стилю — Українського архітектурного постмодерну?

д
д

Вода

Прощай, старий Дніпре! На той рік, напровесні, прокинешся вже молодим Дніпром! Дніпром електричної енергії майбутнього, широкого і вільного, як це бурхливе море.

Гео Шкурупій, Дмитро Бузько

Читати більше

Через поле

Через поле, що поблизу мого дому,

щодня я ходжу одною дорогою,

але щодня приходжу у нове місце.

Анна Ютченко

Читати більше

Ресурс

Земля, вода, ліс, природні копалини — все це існує лише для того, щоб бути використаним на потреби архітектури. Світова архітектурна критика 1970–1980-х приписувала такий підхід архітекторам-модерністам, пострадянська — виключно радянським архітекторам. Криза модерності для України збіглася з Чорнобильською катастрофою, що, здавалося б, чітко вивела питання охорони довкілля до пріоритетних, а «ресурсний підхід» оприявнила таким, що вичерпав себе.

Проте сьогодні, попри загальний осуд радянських методів господарювання та широку доступність екологічних теорій, управлінські моделі не менш «ресурсомісткі». Окрім того, ресурси продовжують бути об’єктом зацікавлення впливових гравців: за них борються, їх витрачають, купують, привласнюють, вичерпують і знищують. Хоча природні ресурси все ще номінально є «суспільним» благом, вони навряд чи такими є фактично і тим паче такими не сприймаються. Не помічаючи «спільної власності», суспільство не помічає і її втрати.

Нині вже і архітектура, ставши частиною матеріальної культурної спадщини, перетворилася на наше суспільне благо. Тепер не тільки ліси, вода і земля, а й пам’ятки архітектури стали абстрактними, вразливими і невидимими елементами нашої реальності. Але, як і інші блага, архітектурна спадщина є ресурсом, що не відновлюється. Чи зможемо ми передати хоча б щось з успадкованого наступним поколінням? Або розтратимо все самі?

е
е

Метро в інфраструктурі міста: комплекс значущості

Від будівництва першої підземки в Лондоні часів Belle Époque, або прекрасної епохи, й понині метрополітен, як порівняти з іншими транспортними інфраструктурами, асоціюється з науково-технічним прогресом і все ще є ознакою високого рівня цивілізації. Архітектори кінця «довгого ХІХ століття», так само й «короткого ХХ століття», не уявляли місто майбутнього без метрополітену. І сьогодні містяни сприймають цей вид громадського транспорту як безумовне благо, він посідає важливе місце в ідентичності та викликає почуття гордості й прив’язаності.

Читати більше

Відкрите місто

Славутич ― останнє місто Радянського Союзу, атомоград, який мав замінити трагічно відому Прип’ять, спустошену внаслідок катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції (ЧАЕС) 26 квітня 1986 року. Так невелике місто з населенням 25 тисяч осіб опинилося в центрі політичних подій останніх років існування СРСР, ставши чи не останньою спробою держави відповісти на глибоку політичну, економічну і соціальну кризу, що прийшла після катастрофи. А залучення архітекторів і будівельників восьми республік СРСР до проєктування і реалізації Славутича ― спробою «скріпити» згасаючу дружбу радянських народів у момент його розпаду.

Читати більше

Інфраструктура

Інфраструктура є предметом гордості, політичних обіцянок, ознакою рівня культури, прогресу і навіть цивілізаційних місій держав. Парижани пишаються каналізацією, римляни — дорогами, а лондонці, як і кияни, — метрополітеном.

З латини слово «інфраструктура» дослівно перекладається як «під будівлею» або «під/за структурою». Тому саме інфраструктура часто залишається найнепомітнішою серед інших об’єктів архітектурного середовища. Хоча чи можливе функціонування «superstructure» без бази, яку створює «infrastructure»? Інфраструктура — це конектор у мережі елементів, інструмент, що забезпечує комфорт, безпеку, свободу пересування і рівний доступ до ресурсів.

Зі скороченням об’єктів соціальної, транспортної та культурної інфраструктури ми позбуваємося не зайвих предметів гордості або збиткової дотаційної сфери. Ми втрачаємо чи не головний інструмент демократії, інклюзивності та горизонтального об’єднання спільнот.

є
є

Кожному слід мати власний Детройт

Розвиток Кривого Рогу починався від поштової станції, згодом — провінційного єврейського містечка. У ХІХ столітті його оточували поміщицькі маєтки родин Колачевських, Харіних, Яніцьких, Галковських, Харченків…

Читати більше

Кодаки будуються

Уявіть село, у яке щодня приїздять екскурсії з усієї країни і міжнародні делегації. На прилавках універсаму — лосось, ікра і шуби. А учні школи нарахували 135 професій, у яких зайняті місцеві жителі. Архітектура села унікальна для свого часу, а архітектори отримали премію за втілений проєкт. Але що з цього лишилося сьогодні? Чи правдою є написане? Чи існувало колись таке село?

Читати більше

Праця

Що робити з заводами, які уже не працюють? Більшість постмодерністських урбаністичних теорій і неоліберальних міських реформ виросли на потребі подолання індустріальної спадщини, необхідності реновації та конверсії порожніх промислових будівель і занедбаних промислових зон. Коли перебувати в інтелектуальній бульбашці креативного класу, дійсно може створитися враження, наче вся промисловість України померла ще в 1990-ті. У такому разі очевидно, що джентрифікація «порожніх» промислових будівель є невідкладною необхідністю українських міст.

Проте найбільші промислові підприємства, вузли і навіть регіони України продовжують працювати, не розв’язуючи ані соціальних, ані екологічних проблем своїх працівників та міст, у яких розташовуються. З огляду на це інструмент джентрифікації навряд чи здатен допомогти, адже проблема ідентифікована неправильно.

Якщо ми не бачимо заводу, то, відповідно, не бачимо праці, а значить у підсумку не бачимо і людей, які працюють. Хай як би приємно було помилятися, але українське суспільство і українська економіка все ще не перейшли від індустріального стану до постіндустріального. Можливо, варто переформулювати питання з «що робити з заводами, які не працюють» на «що робити з заводами, у яких досі працюють»?

ж
ж

Типовий відпочинок

Колись відпочинок означав лише відновлення сил після виснажливої праці й складався зі сну, часу на їду, недільного походу у церкву. Вищі верстви суспільства мали доступ до різноманітнішого відпочинку або ж до необмеженого відпочинку. Натомість модерна епоха запропонувала такі форми відпочинку, як туризм. Тепер уже подорожі з необхідності (ділові поїздки) або потреби (через стихійні лиха, війну) набули дослідних, культурних, розважальних цілей або навіть позбулися їх узагалі. Урбанізаційні процеси XIX століття та спричинена ними доступність громадського транспорту (залізниця, трамвай, судноплавство) стрімко збільшили мобільність для широких мас, зробивши свободу пересування новою нормою. Безумовно, дозволити собі повноцінну відпустку або подорож могли лише міщани й буржуазія. Їхній запит стимулював формування архітектурних типологій готелів, пансіонатів і курортів.

Читати більше

Дача як втеча

Література епохи Відродження починається з «Декамерону» Джованні Боккаччо — історії про те, як десятеро хлопців і дівчат із заможних родин тікають від чуми до заміської садиби та розважають одне одного оповіданнями. Однак «Декамерон» — це втеча не лише від чуми, а й від тогочасного суспільства, яке перебувало в кризовому становищі. Це зображення нового періоду, адже його герої та героїні досить сміливо критикують діячів церкви, на якій базувалося суспільство Середньовіччя.

Читати більше

Відпочинок

Якщо є праця, є й виснаження. А разом з тим і потреба у відпочинку. Відпочинок і праця ― дві взаємозалежні категорії як у межах 24-годинної доби, так і в межах календарного року. Чи існує пряма залежність: менше праці ― більше відпочинку? Або що більше праці, то більше відпочинку?

Довгий час відпочинок був привілеєм для окремих верств суспільства. Решті ж доводилося боротися за можливість, кількість і якість відпочинку, відвойовуючи регламентацію кожної робочої години. Різні політичні системи пропонували власний погляд на проблему масового відпочинку. Своєю чергою архітектурні типології розвивалися від заміських вілл та готелів до мережі санаторіїв, пансіонатів, баз відпочинку, до цілих регіонів курортного спрямування. Якщо праця завжди була суспільною потребою, то відпочинок відносно недавно став загальним благом.

У нинішніх умовах важливо поставити собі запитання: чим є відпочинок сьогодні ― розкішшю чи правом?

з
з