Взаємовизначення — тривале візуальне дослідження з метою дистилювати взаємні відносини між тілом людини як шаблоном для проєктування навколишнього середовища та самим середовищем, яке, у свою чергу, формує соціокультурні практики навколо цього тіла.
Згідно з теорією, розробленою психологом Джеймсом Гібсоном, повсякденне життя передбачає реалізацію «можливих дій», котрі диктує навколишнє середовище. Він називає їх доступностями*. Доступності зумовлені середовищем, яке, коли говорити про людину, вона значною мірою сама і створює. Згідно з цією філософією, людське життя не є статичним, а радше складається з патернів поведінки, що можуть змінюватися завдяки виявленню та використанню нових доступностей.
У процесі пошуку таких доступностей дослідження, представлене у рамках «Енциклопедії української архітектури», використовує набір просторового модульного інвентарю різної конфігурації. Його елементи, розроблені відповідно до усереднених пропорцій людини, формують собою лабораторію для гри й тілесних експериментів.
Інвентар бере на себе збірну роль створеного людиною хабітату — стандартизованих конфігурацій простору та його наповнювачів. Тіло як важливий і багатогранний інструмент світосприйняття, сховище пережитих досвідів, хистке та водночас обмежене, певного розміру та віку, позначене певним гендером та культурним прошарком (Erik & Ronald Rietveld, 2018)** виступає протагоністом. Роль тіла в цьому випадку бере на себе авторка проєкту, працюючи з його фізичною конфігурацією та вилучаючи з нього соціокультурні ідентифікатори. Всі елементи інвентарю мають строгі геометричні форми, що визначають позицію тіла при взаємодії. На контрасті із жорсткою формою та модульною сіткою елементи виготовлено з м’якої піни, що деформується.
Як режисерів, котрі фасилітують створення нових доступностей між тілом та хабітатом, у просторову лабораторію запрошують експертів. Вони у своїй практиці (не)прямими засобами впливають на тіло людини: урбаніст, інтерактивна дизайнерка, майстриня кінбаку (шибарі, тобто японського мистецтва обмеження рухливості тіла людини за допомогою мотузок, визначене технічними та естетичними принципами), перформерка та художник-тесля.
Представлений візуальний матеріал документує першу таку сесію із Сільвією — майстринею шибарі. Сільвія обирала конкретний елемент, визначаючи його потенційні «доступності», після чого зв’язувала його з частиною тіла. Акт бандажу з елементом обмежує тіло, водночас підсилюючи деформацію самого елемента.
У наступній колаборації з теслею підхід буде протилежним. Майстер модифікуватиме інвентар, таким чином порушуючи задані елементами параметри та створюючи внаслідок цього нові. Керуючись результатом, він залучатиме в гру тіло, адаптуючи його до новостворених просторових умов.
Візуальний матеріал, здобутий після цих колаборацій, ставить під питання нормативну ергономіку та стандарти проєктування. Через процес пошуку нових доступностей провокується дискурс, метою якого є створення нових соціокультурних патернів на основі розуміння взваємовизначного характеру тіла та простору.
