Складність сприйняття сакральних пам’яток Русі посилюється й нашаруванням різних епох, змін і трансформацій. Цегляне муровання середньовічних часів вкрите шарами штукатурки, напівсферні куполи замінені на інші, переважно барокові, і завершені цибулинами й навіть псевдоготичними шпилями.
Тому нам легко заплутатися у спробах зрозуміти, яку епоху представлено цією будівлею. Проте варто лише зупинитися й пильніше придивитися до пластики фасаду, контурів, масштабів і конструкцій, зайти всередину, сфокусуватися на досвіді спостереження ― і Середньовіччя одразу дається взнаки.
Тоді неминуче виникає запитання, якого, можливо, намагалися уникнути ті, що приховували за декором і новоділами архітектуру Русі: «Чим було Середньовіччя для України?». Так, це не білокам’яне зодчество новгородського зразка, не суздальське різьблення, не готика і не романський стиль. За щільним шаром штукатурки і новими розписами проявиться Візантія з усією її суперечливою репутацією. Але чи не говорить це препарування візантійського культурного шару не так про давні часи, як про наше сьогодення, де за бароковим проєвропейським фасадом ховаються золочені Середні віки?
Якщо відійти від поверхневого сприйняття сакральної архітектури Русі, побачимо специфічний спосіб репрезентації влади як головний метод конструювання її авторитету. Глибоке переплетення влади світської і влади духовної перенесене сюди з Візантії.
Для Імперії ромеїв була характерна так звана симфонія влади, згідно з якою духовна й світська влади перебувають у гармонійному і синергійному взаємозв’язку. Вони містично наслідуюють Христа, який має водночас Божественну та людську природи в одній іпостасі.
На практиці цей суперечливий ідеал найбільш чітко проявився в особі імператора-василевса. Його влада набуває значного сакрального змісту. З одного боку, ключовий євангельський постулат «кесареве ― кесареві, а Боже ― Богові» нікуди не зникає. З іншого боку, імператора сприймають як помазаника Божого. Отже, василевс наче й наділений повнотою влади, проте вона далека від деспотичної. Благочестивий імператор відповідальний перед Богом за народ, що проживає в його царстві. На нього покладена велика відповідальність. Щойно імператор втрачає благочестя, він втрачає і свою велич, і свої привілеї.
У межах цієї концепції сакральна архітектура слугувала фізичною демонстрацією не стільки символічної, скільки політичної влади. Опредметнення абстрактної влади імператора на іконах відбувається через його безпосередній зв’язок із Христом. В архітектурі ― через побудову «Царства Божого на землі», тобто храму. В ньому ікону-образ імператора наносять на стіни. Значимість імператора закріплюється ще й ритуалом і окремою роллю в літургії ― богослужінні. Самі ж храми можна трактувати просторовими іконами Небесного Єрусалима, які створювали ієротопію міста ― його сакральний простір.
Утілення влади в архітектурі міста характерне для тогочасних суспільств зі складною державною ієрархією. Водночас воно слугувало своєрідним патерном та інструментом поширення владних структур.
Константинополь, як найвеличніше місто того часу, був зразком для всього християнського світу, особливо Східної Європи. Другий Рим також перетворився на образ, який хотіли наслідувати і відтворювати правителі, що перебували в орбіті візантійського впливу.
Наслідування як методологічний принцип став основним для сакральної архітектури Русі після християнізації держави. Цінність була не в інновації, не в пошуку, а в репрезентації влади зрозумілою і доступною мовою. Досягти влади рівня візантійського імператора можна було за однієї умови: фізично побудувавши на київських пагорбах Новий Єрусалим і Другий Константинополь. Будували їх грецькі майстри.
Відповідно візантійське сприйняття ідеального глави держави церковні інтелектуали намагалися перенести і на руських князів. Митрополит Іларіон у трактаті «Слово про закон і благодать» описує цю політичну ідеологію так: «І не було ані єдиного, який противився би благочестивому його повелінню. А як хто, то й не з любові, а зі страху перед повелителем охрестився, бо ж благовір’я його на владу спиралося».
Отже, разом із знаменитим «вибором віри» князя Володимира Русь визначалася і з «політичною франшизою». Зразком, із якого збиралася копіювати підхід до організації влади. Йшлося не тільки і не стільки про обряд, скільки про набір структур і методів, які використовував правитель для утвердження своєї влади. І саме вибір візантійського зразка обумовив важливість елементу сакралізації влади, зокрема через архітектуру.
Логічно, що вперше це проявляється під час правління князя Володимира. Тоді було задумано програму розбудови Києва як Нового Єрусалима, в лоні якого мала творитися вся майбутня історія Русі. Продовжив справу Володимира його син Ярослав, доповнивши цю ідею амбіцією зробити з Києва Другий Константинополь. Проте обмеженість ресурсів, які могли акумулювати правителі Русі, обумовила значно скромніші можливості для репрезентації влади. Тому князь не став імператором, а Софія Київська не стала Софією Константинопольською, хоча метод наслідування передбачав саме такий результат.
Оскільки Русь переймала специфічну візантійську модель демонстрації влади, вона була тісно пов’язана із церквою і статусом митрополії. Існують різні версії, проте вірогідною наразі видається історія про виникнення митрополії в Києві ще за Володимира. Функцію митрополичого собору виконувала спочатку Десятинна церква, а потім спеціально зведена для цього Софія Київська.
В архітектурі тогочасного храму проявляються особливості проведення богослужіння і специфічна роль правителя в ньому. Софія Київська намагалася наслідувати стандарт Софії Константинопольської. Відправа у патріаршому храмі візантійської столиці, участь у якій брав імператор, залучала велику кількість людей і потребувала значного простору. Київські князі прагнули відтворити подібні порядки, що бачимо, зокрема, у розмірах і особливостях внутрішнього облаштування Софії Київської.
Однак із посиленням влади інших руських центрів, насамперед Чернігова та Переяслава, князі цих міст також прагнули фізично втілити свій статус. Тепер зразком слугував Київ. Метод залишався тим самим, лише додавалися нові шари: Чернігів наслідував Київ, який наслідував Візантію.
Чернігів, імовірно, здобув статус так званої титулярної митрополії в часи поділу Русі по Дніпру між Ярославом Мудрим і Мстиславом Хоробрим у 1026–1036 роках. Князь Мстислав побудував у Чернігові монументальний Спасо-Преображенський собор, який не лише архітектурно, а й ідейно мав виконувати ті ж функції, що й Софія Київська. Проте цій ідеї не судилося здійснитись. У другій половині ХІ століття, під час тріумвірату Ярославичів, митрополича кафедра у Чернігові вже підкреслювала внутрішньополітичну рівність трьох князів ― Київського, Чернігівського і Переяславського. Зрештою Чернігову так і не вдалося похитнути статус Києва як головного міста Русі ― і в політичному, і в сакральному сенсі. Константинополь залишився Константинополем. Київ залишився Києвом. Чернігів став важливим центром Русі, проте не головним.
Подальший політичний розвиток Русі спричиняє несподівані наслідки: до симфонії влади, яку грали у Софії Київській, поступово приєднується дедалі більше соборів різних міст. Оркестр феодальної роздробленості раптово переривається нищівною навалою Орди. Партитуру влади доводиться прописувати і завчати по-новому.
