Вода

Прощай, старий Дніпре! На той рік, напровесні, прокинешся вже молодим Дніпром! Дніпром електричної енергії майбутнього, широкого і вільного, як це бурхливе море.

Гео Шкурупій, Дмитро Бузько

Вода в усі часи була одним з основних благ людства — життєво важливим ресурсом. За воду боролися, її купували, до неї обмежували доступ і, нарешті, сьогодні можна поставити собі питання — чи є вода дійсно спільним ресурсом?

Річка Дніпро — національний символ України, оспіваний у літературі, живописі й кінематографі. Дніпро пронизує Україну з півночі на південь, розділяючи її на Лівобережну і Правобережну. Цей поділ є не тільки географічним, а й історичним. Варто згадати хоча б Українську революцію середини XVII століття і дальший розкол на Лівобережжя та Правобережжя. За всю історію існування Дніпра сценарії використання його були різними: від природного бар’єру, який лякає своїми розмірами, і театру воєнних дій до конектора, що з’єднує громадський і вантажний транспорт дев’яти областей України.

Колись ширина Дніпра і перш за все дніпровські пороги були перешкодою для пересування, для подолання якої потрібний був істотний розвиток технологій мостобудування. У період радянської індустріалізації роль Дніпра вже коливалася між «інфраструктурою» і «ресурсом». План електрифікації ДЕЕЛРО (Державна комісія з електрифікації Росії) 1920 року розглядав воду Дніпра як джерело генерації енергії. У межах першої черги плану була побудована головна гордість періоду «Великих будівництв Радянського Союзу» — Дніпровська ГЕС, а також низка невеликих електростанцій уздовж приток Дніпра. У 1933–1935 роках була розроблена концепція «Великого Дніпра», що у своїй основі мала перспективний план каскаду ГЕС уздовж Дніпра. Реалізований він був значно пізніше з будівництвом Каховської (1950–1956), Кременчуцької (1954–1960), Київської (1960–1964), Середньодніпровської (1956–1964), і Канівської ГЕС (1963–1975), а також шести водосховищ.

Але безумовно, найграндіознішим модерністським задумом міжвоєнного періоду в Україні стала Дніпровська ГЕС, побудована за проєктом архітекторів Віктора Весніна, Миколи Коллі, інженерів Івана Александрова, Олександра Вінтера, Г’ю Купера. Машинна зала ДніпроГЕС є іконічним об’єктом радянського конструктивізму, що поєднує в собі простоту, притаманну революційному авангарду, і вишуканість пропорцій старої школи — такі близькі архітектурному об’єднанню «АСНОВА». Але унікальність комплексу ДніпроГЕС полягає в поєднанні інженерного мистецтва, архітектури і майже сценографічної роботи з природним ландшафтом. Завдяки американському інженерові Г’ю Куперу пластика просторової організації ДніпроГЕС має риси школи будівництва дамб у США. Тому, а також через велику кількість американських іноземних фахівців, які працювали в Запоріжжі, деякі історики розглядають феномен будівництва ДніпроГЕС як приклад так званого радянського американізму.

Для репрезентації СРСР на міжнародній арені ДніпроГЕС стала символом прогресу, перемоги над стихією і сили радянської влади. Зокрема, будівництво і запуск ДніпроГЕС потрапили в об’єктив не тільки радянських репортерів (Дзиґи Вертова, Олександра Родченка), а й іноземних журналістів (Маргарет Бурк-Вайт). Для місцевої аудиторії аж до розпаду СРСР художні й документальні фільми, періодичні видання, присвячені виключно ДніпроГЕСу, прозові твори, плакати й фотографії мали показати велич соціалістичного будівництва, перетворення селянина на зразкового індустріального робітника та віру в неминучий прогрес: «Як тепло жити нам всім стане од холоду закутих хвиль, коли бетони Дніпрельстану могутнє серце оживить». Одразу ж після завершення будівництва збиралися вечори спогадів з подальшою їх публікацією та обов’язковим згадуванням ентузіазму на будівництві. На сьогодні ДніпроГЕС залишається найпотужнішою ГЕС каскаду (її потужність — 928,5 МВт, тоді як Канівської — 493 МВт, Київської — 440 МВт, Каховської — 334,8 МВт).

Разом з ДніпроГЕС починається й будівництво соцміста (Шостого селища) у Запоріжжі, у проєктуванні якого брали участь Віктор Веснін, Микола Коллі, Георгій Орлов та інші. Планувальні характеристики Шостого селища відносять його до найкращих зразків соціальних житлових комплексів періоду міжвоєнного модернізму, для яких характерним є трьох-, чотирьохповерхова забудова з розгалуженою соціальною інфраструктурою за принципом «відкритого» кварталу. Архітектура соцміста маніфестувала естетику «південного» модернізму з його пласкими дахами, терасами, пілонами та білими стінами. Разом з першими будинками, що з’явилися вже у 1929 році, будується котеджне селище для американських спеціалістів. А у 1932 році група спеціалістів харківського Діпроміста під керівництвом Івана Малозьомова та Павла Хаустова розробила план Великого Запоріжжя.

Уже після Другої світової війни починається будівництво решти гідроелектростанцій Дніпровського каскаду. Каховську ГЕС, яка замикає каскад, будували у 1950–1956 роках спеціалісти «Дніпробуду» під керівництвом Андріанова С. Н. і головних інженерів Медведєва П. А., Непорожнього П. С. Спорудження Каховської ГЕС набуло майже такого самого символічного значення, як і будівництво ДніпроГЕС, наслідуючи традиції «Великих будівництв Радянського Союзу». У «Поемі про море» Олександра Довженка і Юлії Солнцевої будівництво Каховського водосховища є метою та сенсом життя головних героїв, заради якого можна й зрівняти хату своїх батьків із землею. Для епохи Відлиги нова ГЕС стала символом повернення до реалізації плану ДЕЕЛРО і, відповідно, повернення до «заповітів Ілліча».

Навколо ГЕС виросло нове місто — Нова Каховка (архітектори — Георгій Орлов, Сергій Андріанов, Петро Непорожній). Архітектура міста хоч іще й носила формальні риси сталінського соцреалізму, але вже віщувала нову епоху з її оптимізмом, візіонерством і прийдешнім поверненням до модернізму.

Однак усупереч пропаганді загальновідома сьогодні історія створення й будівництва каскаду ГЕС демонструє справжнє ставлення до природних і людських ресурсів, розуміння «спільного блага», «спільних потреб» у радянському суспільстві. Через це сучасні дослідники ставлять собі й суспільству питання: чи доцільним було йти на такі жертви, чи варто затоплювати такі великі території, чи можна було все ж мінімізувати втрати? І як будівництво ГЕС сприймали справжні, не кіношні, мешканці сіл, що підлягали затопленню?

Точна кількість сіл, які пішли під воду, невідома, але сучасні фахівці оцінюють її у 2–2,5 тис. Пам’ять про переселенців затоплених сіл не така відома, як про чорнобильців, а втім, зараз починає актуалізуватися в медіа та публічноісторичних проєктах: журналісти збирають інтерв’ю, спогади, фотографії, а затоплені села отримують пам’ятні знаки. Переселенці порівнюють вимушене руйнування будинків своїми ж руками з війною, а також згадують, що компенсація часто була недостатньою (називають різні суми, залежно від наявного майна, але це зазвичай до 2 тис. рублів), скаржаться на дефіцит будматеріалів, робітничої сили, адже часто їм доводилося орендувати житло, доки їм будували нове. Головне ж, на чому вони роблять акцент у своїх розповідях, — це втрата місця своїх предків, пам’яті, дорогих серцю могил, адже цвинтарі теж зникли у безкрайому морі. Ця тема починає простежуватися в радянському кінематографі часів перебудови. Зокрема, у «Прощанні» Лариси Шепітько й Елема Клімова вже немає такого ентузіазму, як у «Поемі про море», натомість є смуток і біль втрати минулого. «Правда — у пам’яті» — каже головна героїня, Дар’я Пілюгіна. У фіналі постає не щасливе життя переселенців та гребля ГЕС, а село, яке має зникнути, а з ним — і спогади про цілі покоління.

Втрат зазнала і пам’ять давніших часів, адже біля Дніпра завжди вирувало життя, тому його береги ховали в собі золото скіфів, кінську збрую сарматів та слов’янську кераміку. Археологи зазначають, що постраждали принаймні 300 поселень часів Київської Русі. Урешті, козацький міф, який є одним зі стрижневих для української колективної пам’яті, втратив частину фізичного простору місця пам’яті — Великий Луг і кілька січей. Плавні й пороги довгий час були джерелом натхнення для дослідників запорізької старовини у ХІХ — на початку ХХ ст. Дмитро Яворницький, один із найвідоміших дослідників козацтва, вже перед самим затопленням у своїх експедиціях зафіксував природні ландшафти на фотографіях. Згадується і про природні втрати, адже за один ресурс доводилося платити іншим — сільськогосподарськими угіддями, біорозмаїттям та екосистемою, що склалася на Дніпрі. Десь будуємо — десь втрачаємо.

Хай там як, гідроелектростанції України являють собою не тільки унікальні пам’ятки історії, а й пам’ятки архітектури та інженерного мистецтва, що демонструють модерністський тип взаємин природного й антропогенного. ДніпроГЕС є головним символом Запоріжжя і, нарівні з харківським Держпромом, головним об’єктом конструктивізму України. Незважаючи на це, закон України не захищає електростанцію як об’єкт індустріальної спадщини, а питання про взяття її на облік перманентно блокується. Тим паче питання охорони спадщини інших ГЕС навіть не піднімається.

Крім того, в сучасних умовах майже всі ГЕС працюють не на повну потужність, а вироблена ними енергія споживається великими корпораціями. Населення ж отримує електроенергію, вироблену переважно тепловими електростанціями, що використовують для роботи горючі копалини, а вони забруднюють навколишнє середовище. Станом на 2018 рік гідроенергетика становить лише 1,5 % енергії, яка виробляється в Україні, тоді як у європейських країнах її розглядають як один з найекологічніших видів енергії. Зокрема, у Швейцарії станом на 2011 рік ГЕС постачали 59 % енергії.

Якщо ж відійти від суто енергетичної ролі Дніпра й повернутися до ролі Дніпра як транспортної водної артерії, то повною мірою його величезний інфраструктурний потенціал був реалізований завдяки системі річкових вокзалів і організації регулярного водного сполучення Дніпром уже в післявоєнний період (1950–1980-ті роки). Таким чином, з панівного «поперечного» сценарію взаємодії з річкою (через мости і дамби) здобув яскраву вираженість «повздовжній» сценарій. Дніпро став не тільки частиною промислової інфраструктури і каналом вантажоперевезень, а й частиною міжрегіональної системи громадського транспорту та рекреаційної інфраструктури. У районі стикування транспортних маршрутів і ГЕС були організовані транспортні гідровузли з річковими вокзалами, шлюзами й будівлями їхніх управлінь. Архітектура дніпровських річкових вокзалів є мережею будівель, виконаних у різних архітектурних стилях, найяскравішими з яких був ранній модернізм Київського (1959–1961 роки, арх. Вадим Гопкало, Вадим Ладний, Григорій Слуцький), «новий раціоналізм» Дніпровського (1988 рік, арх. Володимир Веснін) і бруталізм Кременчуцького (1985 рік).

Сьогодні, незважаючи на очевидний сценарій використання річки як судноплавної артерії, її туристичний потенціал не розкритий, а практично всі річкові вокзали або занедбані, або змінили функцію на комерційну (ресторани, банки, автосервіс, торгові центри). З огляду на це вздовж найдовшої та найвідомішої річки в Україні не існує публічного водного транспорту як такого. А захоплива подорож від початку до кінця Дніпра навряд чи є сьогодні доступною для більшої частини населення, залишаючись прерогативою елітарних приватних суден.

Так і не реалізований комплексно за СРСР лінійний каркас набережних Дніпра сьогодні видається футуристичною фантазією: набережні по всій Україні або занедбані, або перетворені на автостради і промзони. Дніпро в самому центрі столиці України міг би відігравати важливу роль у житті містян і бути основним елементом усієї міської структури. Але всупереч усім світовим трендам доступ до води максимально утруднений для людей, пішохідна набережна перетворена на багатосмужну автомагістраль, якість води з кожним роком погіршується, а модерністський Київський річковий вокзал після анонсованої реконструкції буде перетворений на ресторан.

Очевидно, що сьогодні Дніпро сприймається не як водна екосистема, а як місце для зливу стічних вод. Сценарії користування річкою зводяться до того, що її перетинають по мостах у вагонах метро або пасивно споглядають в автомобільних корках. Тож, цілком обґрунтовано засуджуючи радянський ресурсний і волюнтаристський підхід до природних ресурсів, час самокритично оцінити наші сьогоднішні відносини з водою, способи взаємодії з нею і способи її використання. Чи розуміємо ми Дніпро як ресурс, як інфраструктуру, як спільне благо, можливо, як природний комплекс або об’єкт рекреації?

Через поле

Через поле, що поблизу мого дому,

щодня я ходжу одною дорогою,

але щодня приходжу у нове місце.

Анна Ютченко

Читати більше

Ресурс

Земля, вода, ліс, природні копалини — все це існує лише для того, щоб бути використаним на потреби архітектури. Світова архітектурна критика 1970–1980-х приписувала такий підхід архітекторам-модерністам, пострадянська — виключно радянським архітекторам. Криза модерності для України збіглася з Чорнобильською катастрофою, що, здавалося б, чітко вивела питання охорони довкілля до пріоритетних, а «ресурсний підхід» оприявнила таким, що вичерпав себе.

Проте сьогодні, попри загальний осуд радянських методів господарювання та широку доступність екологічних теорій, управлінські моделі не менш «ресурсомісткі». Окрім того, ресурси продовжують бути об’єктом зацікавлення впливових гравців: за них борються, їх витрачають, купують, привласнюють, вичерпують і знищують. Хоча природні ресурси все ще номінально є «суспільним» благом, вони навряд чи такими є фактично і тим паче такими не сприймаються. Не помічаючи «спільної власності», суспільство не помічає і її втрати.

Нині вже і архітектура, ставши частиною матеріальної культурної спадщини, перетворилася на наше суспільне благо. Тепер не тільки ліси, вода і земля, а й пам’ятки архітектури стали абстрактними, вразливими і невидимими елементами нашої реальності. Але, як і інші блага, архітектурна спадщина є ресурсом, що не відновлюється. Чи зможемо ми передати хоча б щось з успадкованого наступним поколінням? Або розтратимо все самі?

е
е

Майдан як вічна втрата і вічне повернення публічного простору

Майдан Незалежності у Києві, подібно до площ інших постсоціалістичних столиць, вже 30 років є місцем постійного політичного переозначення простору. Місцем зіткнення і співіснування ідеологічного, фізичного контролю і комерціалізації із спробами «привнесення публічності» знизу.*

Читати більше

Сквот означає сквот

Сьогодні слово «сквот» увійшло до словника модних термінів, опинившись десь поміж визначеннями понять «лоу-фай» і «хаб». Риторику сквотування активно апропріюють культурна індустрія та неоліберальна економіка: зокрема, в Україні відкривають однойменні кафе та школи дизайну, знімають популярні фільми на цю тему. Але ще зовсім недавно сквотування — самозахоплення пустих будівель — було соціальною місією і необхідністю для певних спільнот.

Читати більше

Влада

Феномен влади зазвичай розглядають як складову політики та економіки, тому із загальної картини вислизає не менш владний гравець — Архітектор. Творець, деміург, який на віки задає умови життя мільйонів. Визначати майбутнє — чи не це є вищим проявом влади?

Але в такій моделі архітектура повністю втрачає суб’єктність. Вона виступає лише як продукт діяльності архітектора. Однак якщо припустити, що архітектор не творець, а політик (той, хто бере участь у боротьбі за владу), то архітектура — це матеріальне втілення політики.

У цьому разі архітектура виходить на перший план. Вона може бути сценою історичних подій та особистих драм, може бути інструментом у руках замовника, може бути свідченням злочину, а може бути самостійним гравцем, який конструює дійсність і спрямовує процеси.

Архітектура — це місце реалізації права на владу, від Агори до Вестмінстерського палацу.

Архітектура — каталізатор соціального протесту, від майдану Таксим до берлінських сквотів.

Архітектура — учасник боротьби за владу, від майдану Тяньаньмень до майдану Незалежності.

а
а

Сакралізація влади в архітектурі Русі: другий Константинополь і новий Єрусалим

У сучасному секуляризованому суспільстві, яке пройшло через кілька етапів «розчаклування світу», сакральну архітектуру розглядають або з погляду прямої функції ― реалізації права на свободу віросповідання, або як зразок історико-культурної спадщини певної епохи. Особливо цей дещо зверхній і легковажний підхід до сакрального проявлявся у радянському методі реставрації пам’яток давнини. Для радянської школи перемога над релігією була очевидною та остаточною: намагатися бачити в сакральній архітектурі щось більше за естетику було зайвим. Тому дбайлива консервація і демонстрація знахідок із легкістю замінялася сконструйованими новоділами. Особливо яскравий приклад ― Золоті ворота в Києві із дивовижною гротескною церквою на вершині композиції.

Читати більше

Від самітництва до спільнотності, від печер до Ренесансу

Пересічна людина монастир і життя в ньому сприймає як щось повністю відмежоване від звичайного світського життя, до певної міри навіть утаємничене. Проте заснування монастирів і їхній розвиток мають давню цікаву історію.

Читати більше

Сакральне

Сьогодні свободу віросповідання закріплено як у головних міжнародних правових документах, так і в Основному Законі України. У статті 35 Конституції йдеться про те, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає в себе свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої.

Та до такого становища релігія пройшла карколомний шлях. Від боротьби за право сповідувати до боротьби проти будь-якого інакодумства. Від обмеження політичних прав іновірців до підпільних церков в умовах радянської дійсності. Буквально вчора релігія мала необмежені можливості й нехтувала правами інших, а ось уже й сама зазнає утисків. Продовжуючи думку Миколи Бажана, варто запитати: «Так хто ти, Соборе, гнобитель чи захисник?»

Здавалося б, релігія завжди була присутня в житті суспільства, як і культові об’єкти архітектури незмінно існували в просторі міст. Часто саме сакральні будівлі ― єдине, що нам залишилося від минулого. Але чи відбивають ці артефакти точну картину історичної дійсності епох? І чи коректно ми трактуємо їхню роль і місце в культурі суспільства?

б
б

Мова козацького бароко

Один із чільних архітекторів-модерністів Людвіг Міс ван дер Рое сказав, що архітектура ― це прагнення епохи, перекладені мовою простору.

По суті, те, що ми називаємо козацьким бароко, є місцевою асиміляцією ширшого загальноєвропейського культурного наративу ХVIІ–XVIII століть. Множинність місцевих діалектів у межах однієї архітектурної мови — одна з головних особливостей бароко. Козацьке бароко як архітектурний стиль вбирав у себе все різноманіття локальних контекстів, що існували в цей час на цьому культурному полі. Бароко і сьогодні спонукає долати дихотомію високого і низького стилів, адже його основну цінність варто розглядати крізь категорії самобутності, автентичності, своєрідності.

Читати більше

Ордер

Спадщина міської архітектури України складається переважно з еклектики класичних стилів. Радянський модернізм, який на початку ХХ століття замінив неокласику, залишив по собі контрастні вкраплення на тлі епохи. Періоду незалежності притаманний інклюзивний підхід розбудови, часто безладної та випадкової. Зокрема, під час пошуків втраченої ідентичності поширене прагнення відновити класичні стилі. Це відбувається у доволі складних умовах: обмежені знання і загублені навички. Ордер і досі використовують у новому будівництві, але його типологія не просто змінена, вона спотворена і викривлена.

Читати більше

Мова

Чи існує світ поза мовою? Представники аналітичної філософії вказували на той факт, що логічна структура мови обмежує можливості пізнання і розуміння світу. В такому разі чи можлива архітектура поза мовою? Якщо, скажімо, взяти архітектурні стилі, то це лише вершина айсберга в розумінні архітектури. Заглиблюючись далі, можна помітити набір кодів, структур, об’єднаних центральною лінією. З них складається архітектурне висловлювання, розповідь, думка, сюжет, а все це разом — архітектурна мова. Поза мовою не може бути висловлювання, а отже, і творчості, і архітектурної діяльності.

Але чи достатньо ми володіємо архітектурною мовою для того, щоб вільно нею розмовляти? Чи потребуємо ми «перекладача»?

На жаль, проблематика архітектурної мови досі розглядається достатньо обмежено. Зазвичай множинність «мов» і «діалектів» намагаються перекладати за допомогою тільки одного словника — класичної архітектури. Відповідно втрачається не лише точний зміст, а й безліч можливих відтінків та інтерпретацій.

У такому разі чи розуміємо ми цю мову хоча б тією мірою, щоб зчитувати і про що каже архітектура, і хто через неї говорить? Чи не змінюємо ми первісну ідею через сито власних або усталених інтерпретацій?

Якщо не буде будівлі, чи залишиться її ім’я?

в
в

Класицизм: упорядкувати Дике Поле, не питаючи його

Архітектура класицизму в Україні первинно створювалася в межах модернізаційного проєкту імперій. З погляду її будівничих, це слугувало доказом наявності цивілізації та реалізацією своєрідної цивілізаційної місії. З іншого боку, така модернізація була по-своєму вигідна не лише імперському центру, а й якоюсь мірою периферії. Однак цей факт не змінює суті й характеру російського класицизму в Україні ― він колоніальний.

Читати більше

Спадщина сталінізму: чи винна архітектура?

Сталінська доба в історії України — складний, травматичний і неоднозначний час. Він ускладнює і сприйняття культурної спадщини епохи, зокрема архітектури. Посттоталітарна травма українського суспільства перешкоджає осмисленню і сприйняттю складних і болючих сторінок історії. Колективна пам’ять перебуває на стадії заперечення, забуття минулого Але поки це минуле не буде осмислене, його наслідки не будуть подолані. Осмислення спадщини минулого — необхідний етап для подальшого руху.

Читати більше

Порядок

Упорядковувати безлад, надати світу організованих форм, структурувати розрізнені фрагменти в цілісні системи — усе це лежить в основі архітектурної діяльності. Архітектор покликаний (і водночас приречений) постійно покращувати: покращувати матеріал, місце, об’єкт, середовище, дійсність і навіть саме суспільство.

Для впорядковування класична архітектура оперує фундаментальними поняттями канону, типу і прототипу. Тобто, по суті, збіркою правил ордерної системи. Своєю чергою модернізм, ворожий хаосу не менше ніж його принциповий опонент — архітектурний академізм, також маніфестує норми, правила, стандарти й уніфікацію.

Однак процес упорядковування неминуче досягає свого ліміту. За цією межею порядок з інструмента прогресу і раціоналізації перетворюється на інструмент обмеження і пригнічення творчого пошуку й різноманіття.

Так відбувається і з модернізаційними процесами в історії, що зазвичай проходять під лозунгами покращення. В умовах політичного деспотизму та відсутності верховенства права декларовані цінності модернізації трансформуються у свої протилежності: прогрес — у стагнацію, порядок — в обмеження, залучення — у колонізацію, допомога — у придушення. Прогресивна ідея стає вороже консервативною.

г
г

Український архітектурний модерн

Український архітектурний модерн ― одне з найнезвичайніших явищ в історії архітектури України, яке не можна звести лише до «використання етнічних мотивів». Ця архітектура стала частиною глобальнішого процесу націєтворення. Напевно, ключова відмінність українського архітектурного модерну від багатьох інших архітектурних стилів полягає в тому, що він не насаджувався державою, а виник як результат низового горизонтального конструювання нової національної ідентичності. Для того щоб мати можливість це робити, місцевій українській еліті необхідні були, по-перше, ресурси, по-друге, професійна підготовка, по-третє, ідеологічна база. Тому український архітектурний модерн по праву можна назвати дитям трьох основних великих ідей свого часу: модернізму, націоналізму й соціал-демократії.*

Читати більше

Обери свій ЖК!

Максимально комфортне сучасне житло бізнес-класу за вигідною ціною. Якісне будівництво за всіма новітніми міжнародними стандартами гарантує спокій і впевненість у майбутньому вам і вашій родині. Не варто хвилюватися: купуючи квартиру в нашому ЖК, отримуєте житло з готовим дизайн-проєктом під ключ. Провідні архітектори і дизайнери міста розробили унікальний інтер’єр саме для вас — квартири в стилі PremiumSmartLoft. Наша молода команда будівельників використовує тільки лакшері-матеріали, зокрема італійський гіпсокартон і японські 3D-підлоги. Маленький секрет: для додання унікальності кожній квартирі ми залучаємо новітні технології штучного інтелекту!

Читати більше

Націєтворення

Довге ХІХ століття, як називає період з 1789 по 1914 рік Ерік Гобсбаум, стало періодом формування модерних націй. Метою національних проєктів було об’єднання розрізнених суспільних груп через формування відчуття спільної ідентичності та культури, а надалі — розбудова відповідних політичних інституцій. Архітектура в цьому контексті виступала як втілена у просторі маніфестація нової ідентичності, як матеріалізована метафора самобутності й суверенітету, здатності нації до творення власної традиції.

Український національний проєкт зі старту був бездержавним і перебував у жорсткій конкуренції з іншими проєктами. Саме тому українські інтелектуали шукали мистецькі рішення насамперед у сільській культурі та народній традиції. Так формувався «новий український стиль», який пізніше назвуть Українським архітектурним модерном.

Націєтворення має в західній традиції більш усталене визначення — «національне будівництво» (nation-building). І очевидне відсилання до архітектури в цьому визначенні не видається випадковим. Якщо соціальні й культурні контексти знаходять своє відображення в архітектурі, то чи можемо ми говорити сьогодні про появу нового українського стилю — Українського архітектурного постмодерну?

д
д

Метро в інфраструктурі міста: комплекс значущості

Від будівництва першої підземки в Лондоні часів Belle Époque, або прекрасної епохи, й понині метрополітен, як порівняти з іншими транспортними інфраструктурами, асоціюється з науково-технічним прогресом і все ще є ознакою високого рівня цивілізації. Архітектори кінця «довгого ХІХ століття», так само й «короткого ХХ століття», не уявляли місто майбутнього без метрополітену. І сьогодні містяни сприймають цей вид громадського транспорту як безумовне благо, він посідає важливе місце в ідентичності та викликає почуття гордості й прив’язаності.

Читати більше

Відкрите місто

Славутич ― останнє місто Радянського Союзу, атомоград, який мав замінити трагічно відому Прип’ять, спустошену внаслідок катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції (ЧАЕС) 26 квітня 1986 року. Так невелике місто з населенням 25 тисяч осіб опинилося в центрі політичних подій останніх років існування СРСР, ставши чи не останньою спробою держави відповісти на глибоку політичну, економічну і соціальну кризу, що прийшла після катастрофи. А залучення архітекторів і будівельників восьми республік СРСР до проєктування і реалізації Славутича ― спробою «скріпити» згасаючу дружбу радянських народів у момент його розпаду.

Читати більше

Інфраструктура

Інфраструктура є предметом гордості, політичних обіцянок, ознакою рівня культури, прогресу і навіть цивілізаційних місій держав. Парижани пишаються каналізацією, римляни — дорогами, а лондонці, як і кияни, — метрополітеном.

З латини слово «інфраструктура» дослівно перекладається як «під будівлею» або «під/за структурою». Тому саме інфраструктура часто залишається найнепомітнішою серед інших об’єктів архітектурного середовища. Хоча чи можливе функціонування «superstructure» без бази, яку створює «infrastructure»? Інфраструктура — це конектор у мережі елементів, інструмент, що забезпечує комфорт, безпеку, свободу пересування і рівний доступ до ресурсів.

Зі скороченням об’єктів соціальної, транспортної та культурної інфраструктури ми позбуваємося не зайвих предметів гордості або збиткової дотаційної сфери. Ми втрачаємо чи не головний інструмент демократії, інклюзивності та горизонтального об’єднання спільнот.

є
є

Кожному слід мати власний Детройт

Розвиток Кривого Рогу починався від поштової станції, згодом — провінційного єврейського містечка. У ХІХ столітті його оточували поміщицькі маєтки родин Колачевських, Харіних, Яніцьких, Галковських, Харченків…

Читати більше

Кодаки будуються

Уявіть село, у яке щодня приїздять екскурсії з усієї країни і міжнародні делегації. На прилавках універсаму — лосось, ікра і шуби. А учні школи нарахували 135 професій, у яких зайняті місцеві жителі. Архітектура села унікальна для свого часу, а архітектори отримали премію за втілений проєкт. Але що з цього лишилося сьогодні? Чи правдою є написане? Чи існувало колись таке село?

Читати більше

Праця

Що робити з заводами, які уже не працюють? Більшість постмодерністських урбаністичних теорій і неоліберальних міських реформ виросли на потребі подолання індустріальної спадщини, необхідності реновації та конверсії порожніх промислових будівель і занедбаних промислових зон. Коли перебувати в інтелектуальній бульбашці креативного класу, дійсно може створитися враження, наче вся промисловість України померла ще в 1990-ті. У такому разі очевидно, що джентрифікація «порожніх» промислових будівель є невідкладною необхідністю українських міст.

Проте найбільші промислові підприємства, вузли і навіть регіони України продовжують працювати, не розв’язуючи ані соціальних, ані екологічних проблем своїх працівників та міст, у яких розташовуються. З огляду на це інструмент джентрифікації навряд чи здатен допомогти, адже проблема ідентифікована неправильно.

Якщо ми не бачимо заводу, то, відповідно, не бачимо праці, а значить у підсумку не бачимо і людей, які працюють. Хай як би приємно було помилятися, але українське суспільство і українська економіка все ще не перейшли від індустріального стану до постіндустріального. Можливо, варто переформулювати питання з «що робити з заводами, які не працюють» на «що робити з заводами, у яких досі працюють»?

ж
ж

Типовий відпочинок

Колись відпочинок означав лише відновлення сил після виснажливої праці й складався зі сну, часу на їду, недільного походу у церкву. Вищі верстви суспільства мали доступ до різноманітнішого відпочинку або ж до необмеженого відпочинку. Натомість модерна епоха запропонувала такі форми відпочинку, як туризм. Тепер уже подорожі з необхідності (ділові поїздки) або потреби (через стихійні лиха, війну) набули дослідних, культурних, розважальних цілей або навіть позбулися їх узагалі. Урбанізаційні процеси XIX століття та спричинена ними доступність громадського транспорту (залізниця, трамвай, судноплавство) стрімко збільшили мобільність для широких мас, зробивши свободу пересування новою нормою. Безумовно, дозволити собі повноцінну відпустку або подорож могли лише міщани й буржуазія. Їхній запит стимулював формування архітектурних типологій готелів, пансіонатів і курортів.

Читати більше

Дача як втеча

Література епохи Відродження починається з «Декамерону» Джованні Боккаччо — історії про те, як десятеро хлопців і дівчат із заможних родин тікають від чуми до заміської садиби та розважають одне одного оповіданнями. Однак «Декамерон» — це втеча не лише від чуми, а й від тогочасного суспільства, яке перебувало в кризовому становищі. Це зображення нового періоду, адже його герої та героїні досить сміливо критикують діячів церкви, на якій базувалося суспільство Середньовіччя.

Читати більше

Відпочинок

Якщо є праця, є й виснаження. А разом з тим і потреба у відпочинку. Відпочинок і праця ― дві взаємозалежні категорії як у межах 24-годинної доби, так і в межах календарного року. Чи існує пряма залежність: менше праці ― більше відпочинку? Або що більше праці, то більше відпочинку?

Довгий час відпочинок був привілеєм для окремих верств суспільства. Решті ж доводилося боротися за можливість, кількість і якість відпочинку, відвойовуючи регламентацію кожної робочої години. Різні політичні системи пропонували власний погляд на проблему масового відпочинку. Своєю чергою архітектурні типології розвивалися від заміських вілл та готелів до мережі санаторіїв, пансіонатів, баз відпочинку, до цілих регіонів курортного спрямування. Якщо праця завжди була суспільною потребою, то відпочинок відносно недавно став загальним благом.

У нинішніх умовах важливо поставити собі запитання: чим є відпочинок сьогодні ― розкішшю чи правом?

з
з