Вода в усі часи була одним з основних благ людства — життєво важливим ресурсом. За воду боролися, її купували, до неї обмежували доступ і, нарешті, сьогодні можна поставити собі питання — чи є вода дійсно спільним ресурсом?
Річка Дніпро — національний символ України, оспіваний у літературі, живописі й кінематографі. Дніпро пронизує Україну з півночі на південь, розділяючи її на Лівобережну і Правобережну. Цей поділ є не тільки географічним, а й історичним. Варто згадати хоча б Українську революцію середини XVII століття і дальший розкол на Лівобережжя та Правобережжя. За всю історію існування Дніпра сценарії використання його були різними: від природного бар’єру, який лякає своїми розмірами, і театру воєнних дій до конектора, що з’єднує громадський і вантажний транспорт дев’яти областей України.
Колись ширина Дніпра і перш за все дніпровські пороги були перешкодою для пересування, для подолання якої потрібний був істотний розвиток технологій мостобудування. У період радянської індустріалізації роль Дніпра вже коливалася між «інфраструктурою» і «ресурсом». План електрифікації ДЕЕЛРО (Державна комісія з електрифікації Росії) 1920 року розглядав воду Дніпра як джерело генерації енергії. У межах першої черги плану була побудована головна гордість періоду «Великих будівництв Радянського Союзу» — Дніпровська ГЕС, а також низка невеликих електростанцій уздовж приток Дніпра. У 1933–1935 роках була розроблена концепція «Великого Дніпра», що у своїй основі мала перспективний план каскаду ГЕС уздовж Дніпра. Реалізований він був значно пізніше з будівництвом Каховської (1950–1956), Кременчуцької (1954–1960), Київської (1960–1964), Середньодніпровської (1956–1964), і Канівської ГЕС (1963–1975), а також шести водосховищ.
Але безумовно, найграндіознішим модерністським задумом міжвоєнного періоду в Україні стала Дніпровська ГЕС, побудована за проєктом архітекторів Віктора Весніна, Миколи Коллі, інженерів Івана Александрова, Олександра Вінтера, Г’ю Купера. Машинна зала ДніпроГЕС є іконічним об’єктом радянського конструктивізму, що поєднує в собі простоту, притаманну революційному авангарду, і вишуканість пропорцій старої школи — такі близькі архітектурному об’єднанню «АСНОВА». Але унікальність комплексу ДніпроГЕС полягає в поєднанні інженерного мистецтва, архітектури і майже сценографічної роботи з природним ландшафтом. Завдяки американському інженерові Г’ю Куперу пластика просторової організації ДніпроГЕС має риси школи будівництва дамб у США. Тому, а також через велику кількість американських іноземних фахівців, які працювали в Запоріжжі, деякі історики розглядають феномен будівництва ДніпроГЕС як приклад так званого радянського американізму.
Для репрезентації СРСР на міжнародній арені ДніпроГЕС стала символом прогресу, перемоги над стихією і сили радянської влади. Зокрема, будівництво і запуск ДніпроГЕС потрапили в об’єктив не тільки радянських репортерів (Дзиґи Вертова, Олександра Родченка), а й іноземних журналістів (Маргарет Бурк-Вайт). Для місцевої аудиторії аж до розпаду СРСР художні й документальні фільми, періодичні видання, присвячені виключно ДніпроГЕСу, прозові твори, плакати й фотографії мали показати велич соціалістичного будівництва, перетворення селянина на зразкового індустріального робітника та віру в неминучий прогрес: «Як тепло жити нам всім стане од холоду закутих хвиль, коли бетони Дніпрельстану могутнє серце оживить». Одразу ж після завершення будівництва збиралися вечори спогадів з подальшою їх публікацією та обов’язковим згадуванням ентузіазму на будівництві. На сьогодні ДніпроГЕС залишається найпотужнішою ГЕС каскаду (її потужність — 928,5 МВт, тоді як Канівської — 493 МВт, Київської — 440 МВт, Каховської — 334,8 МВт).
Разом з ДніпроГЕС починається й будівництво соцміста (Шостого селища) у Запоріжжі, у проєктуванні якого брали участь Віктор Веснін, Микола Коллі, Георгій Орлов та інші. Планувальні характеристики Шостого селища відносять його до найкращих зразків соціальних житлових комплексів періоду міжвоєнного модернізму, для яких характерним є трьох-, чотирьохповерхова забудова з розгалуженою соціальною інфраструктурою за принципом «відкритого» кварталу. Архітектура соцміста маніфестувала естетику «південного» модернізму з його пласкими дахами, терасами, пілонами та білими стінами. Разом з першими будинками, що з’явилися вже у 1929 році, будується котеджне селище для американських спеціалістів. А у 1932 році група спеціалістів харківського Діпроміста під керівництвом Івана Малозьомова та Павла Хаустова розробила план Великого Запоріжжя.
Уже після Другої світової війни починається будівництво решти гідроелектростанцій Дніпровського каскаду. Каховську ГЕС, яка замикає каскад, будували у 1950–1956 роках спеціалісти «Дніпробуду» під керівництвом Андріанова С. Н. і головних інженерів Медведєва П. А., Непорожнього П. С. Спорудження Каховської ГЕС набуло майже такого самого символічного значення, як і будівництво ДніпроГЕС, наслідуючи традиції «Великих будівництв Радянського Союзу». У «Поемі про море» Олександра Довженка і Юлії Солнцевої будівництво Каховського водосховища є метою та сенсом життя головних героїв, заради якого можна й зрівняти хату своїх батьків із землею. Для епохи Відлиги нова ГЕС стала символом повернення до реалізації плану ДЕЕЛРО і, відповідно, повернення до «заповітів Ілліча».
Навколо ГЕС виросло нове місто — Нова Каховка (архітектори — Георгій Орлов, Сергій Андріанов, Петро Непорожній). Архітектура міста хоч іще й носила формальні риси сталінського соцреалізму, але вже віщувала нову епоху з її оптимізмом, візіонерством і прийдешнім поверненням до модернізму.
Однак усупереч пропаганді загальновідома сьогодні історія створення й будівництва каскаду ГЕС демонструє справжнє ставлення до природних і людських ресурсів, розуміння «спільного блага», «спільних потреб» у радянському суспільстві. Через це сучасні дослідники ставлять собі й суспільству питання: чи доцільним було йти на такі жертви, чи варто затоплювати такі великі території, чи можна було все ж мінімізувати втрати? І як будівництво ГЕС сприймали справжні, не кіношні, мешканці сіл, що підлягали затопленню?
Точна кількість сіл, які пішли під воду, невідома, але сучасні фахівці оцінюють її у 2–2,5 тис. Пам’ять про переселенців затоплених сіл не така відома, як про чорнобильців, а втім, зараз починає актуалізуватися в медіа та публічноісторичних проєктах: журналісти збирають інтерв’ю, спогади, фотографії, а затоплені села отримують пам’ятні знаки. Переселенці порівнюють вимушене руйнування будинків своїми ж руками з війною, а також згадують, що компенсація часто була недостатньою (називають різні суми, залежно від наявного майна, але це зазвичай до 2 тис. рублів), скаржаться на дефіцит будматеріалів, робітничої сили, адже часто їм доводилося орендувати житло, доки їм будували нове. Головне ж, на чому вони роблять акцент у своїх розповідях, — це втрата місця своїх предків, пам’яті, дорогих серцю могил, адже цвинтарі теж зникли у безкрайому морі. Ця тема починає простежуватися в радянському кінематографі часів перебудови. Зокрема, у «Прощанні» Лариси Шепітько й Елема Клімова вже немає такого ентузіазму, як у «Поемі про море», натомість є смуток і біль втрати минулого. «Правда — у пам’яті» — каже головна героїня, Дар’я Пілюгіна. У фіналі постає не щасливе життя переселенців та гребля ГЕС, а село, яке має зникнути, а з ним — і спогади про цілі покоління.
Втрат зазнала і пам’ять давніших часів, адже біля Дніпра завжди вирувало життя, тому його береги ховали в собі золото скіфів, кінську збрую сарматів та слов’янську кераміку. Археологи зазначають, що постраждали принаймні 300 поселень часів Київської Русі. Урешті, козацький міф, який є одним зі стрижневих для української колективної пам’яті, втратив частину фізичного простору місця пам’яті — Великий Луг і кілька січей. Плавні й пороги довгий час були джерелом натхнення для дослідників запорізької старовини у ХІХ — на початку ХХ ст. Дмитро Яворницький, один із найвідоміших дослідників козацтва, вже перед самим затопленням у своїх експедиціях зафіксував природні ландшафти на фотографіях. Згадується і про природні втрати, адже за один ресурс доводилося платити іншим — сільськогосподарськими угіддями, біорозмаїттям та екосистемою, що склалася на Дніпрі. Десь будуємо — десь втрачаємо.
Хай там як, гідроелектростанції України являють собою не тільки унікальні пам’ятки історії, а й пам’ятки архітектури та інженерного мистецтва, що демонструють модерністський тип взаємин природного й антропогенного. ДніпроГЕС є головним символом Запоріжжя і, нарівні з харківським Держпромом, головним об’єктом конструктивізму України. Незважаючи на це, закон України не захищає електростанцію як об’єкт індустріальної спадщини, а питання про взяття її на облік перманентно блокується. Тим паче питання охорони спадщини інших ГЕС навіть не піднімається.
Крім того, в сучасних умовах майже всі ГЕС працюють не на повну потужність, а вироблена ними енергія споживається великими корпораціями. Населення ж отримує електроенергію, вироблену переважно тепловими електростанціями, що використовують для роботи горючі копалини, а вони забруднюють навколишнє середовище. Станом на 2018 рік гідроенергетика становить лише 1,5 % енергії, яка виробляється в Україні, тоді як у європейських країнах її розглядають як один з найекологічніших видів енергії. Зокрема, у Швейцарії станом на 2011 рік ГЕС постачали 59 % енергії.
Якщо ж відійти від суто енергетичної ролі Дніпра й повернутися до ролі Дніпра як транспортної водної артерії, то повною мірою його величезний інфраструктурний потенціал був реалізований завдяки системі річкових вокзалів і організації регулярного водного сполучення Дніпром уже в післявоєнний період (1950–1980-ті роки). Таким чином, з панівного «поперечного» сценарію взаємодії з річкою (через мости і дамби) здобув яскраву вираженість «повздовжній» сценарій. Дніпро став не тільки частиною промислової інфраструктури і каналом вантажоперевезень, а й частиною міжрегіональної системи громадського транспорту та рекреаційної інфраструктури. У районі стикування транспортних маршрутів і ГЕС були організовані транспортні гідровузли з річковими вокзалами, шлюзами й будівлями їхніх управлінь. Архітектура дніпровських річкових вокзалів є мережею будівель, виконаних у різних архітектурних стилях, найяскравішими з яких був ранній модернізм Київського (1959–1961 роки, арх. Вадим Гопкало, Вадим Ладний, Григорій Слуцький), «новий раціоналізм» Дніпровського (1988 рік, арх. Володимир Веснін) і бруталізм Кременчуцького (1985 рік).
Сьогодні, незважаючи на очевидний сценарій використання річки як судноплавної артерії, її туристичний потенціал не розкритий, а практично всі річкові вокзали або занедбані, або змінили функцію на комерційну (ресторани, банки, автосервіс, торгові центри). З огляду на це вздовж найдовшої та найвідомішої річки в Україні не існує публічного водного транспорту як такого. А захоплива подорож від початку до кінця Дніпра навряд чи є сьогодні доступною для більшої частини населення, залишаючись прерогативою елітарних приватних суден.
Так і не реалізований комплексно за СРСР лінійний каркас набережних Дніпра сьогодні видається футуристичною фантазією: набережні по всій Україні або занедбані, або перетворені на автостради і промзони. Дніпро в самому центрі столиці України міг би відігравати важливу роль у житті містян і бути основним елементом усієї міської структури. Але всупереч усім світовим трендам доступ до води максимально утруднений для людей, пішохідна набережна перетворена на багатосмужну автомагістраль, якість води з кожним роком погіршується, а модерністський Київський річковий вокзал після анонсованої реконструкції буде перетворений на ресторан.
Очевидно, що сьогодні Дніпро сприймається не як водна екосистема, а як місце для зливу стічних вод. Сценарії користування річкою зводяться до того, що її перетинають по мостах у вагонах метро або пасивно споглядають в автомобільних корках. Тож, цілком обґрунтовано засуджуючи радянський ресурсний і волюнтаристський підхід до природних ресурсів, час самокритично оцінити наші сьогоднішні відносини з водою, способи взаємодії з нею і способи її використання. Чи розуміємо ми Дніпро як ресурс, як інфраструктуру, як спільне благо, можливо, як природний комплекс або об’єкт рекреації?
