Після відкриття родовищ залізної руди (а на півночі майбутнього міста, у маєтку Харіна, і бурого вугілля) розпочався швидкий розвиток видобувної промисловості. Містечко оточили рудники новостворених акціонерних товариств: Анонімне товариство залізних руд Кривого Рогу (Париж), Компанія залізорудних шахт Рахманівка — Кривий Ріг (Брюссель), товариство Брянського металургійного заводу (Катеринослав, нині — Дніпро) та інші. Рудники виникали на землях маєтків, а деякі поміщики й самі засновували видобувні підприємства. Уздовж залізорудного басейну проклали гілку Катерининської залізниці, яка пов’язала Кривий Ріг із Катеринославом і вугільними шахтами Донбасу. Це дало можливість швидко вивозити видобуту сировину на металургійні підприємства Кам’янського і Катеринослава, а також стимулювало заснування подібних заводів у самому Кривому Розі (Гданцівський чавуноливарний завод). Уже наприкінці 1890-х рудники Криворізького басейну вийшли на перше місце в Російській імперії за обсягами видобутку залізної руди. Незважаючи на глибоку економічну кризу 1900–1903-го років і значне падіння виробництва, вкладений у місцеві підприємства російський, французький і бельгійський капітал приносив значні прибутки.
Біля новозаснованих рудників за межами міста виникали селища. До них масово мігрували в пошуках заробітку і вихідці з віддалених місцевостей, зокрема з внутрішніх губерній Росії, і селяни з довколишніх сіл. Шахти, кар’єри й селища витягнулися вузькою смугою з півночі на південь уздовж сучасних меж Кривого Рогу. Умови праці на рудниках і проживання у рудничих селищах подекуди були навіть гіршими, ніж на Донбасі, оскільки місцеві робітники відносно пізно почали організовуватися у профспілки. Наприклад, першу земську лікарню у Кривому Розі відкрили аж 1895 року, працівники мешкали у землянках, дерев’яних бараках і казармах.
Після набуття Кривим Рогом статусу міста (1919 рік) і початку відбудови занепалих за роки революції рудників влада почала інтенсивно запроваджувати «новий побут» для місцевих робітників. Найяскравішим виявом цього експерименту стала побудова на початку 1930-х років Соцміста як району-супутника «Криворіжсталі». Під час відбудови рудників і чавуноливарних підприємств, створення нових виробництв (зокрема Криворізької районної електростанції у 1927 році) офіційний агітпроп активно використовував гасла побудови «нового побуту» та грав на ентузіазмі робітничих мас. Проте дійсність була іншою — умови життя працівників мало відрізнялися від дореволюційних. Загальна площа побудованого житла аж ніяк не була розрахована на кількість людей, які працювали на підприємствах міста. Вона призначалася не для них, а для керівного персоналу і незначної кількості робітників-ударників.
Стан освіти — єдине, що суттєво змінилося. Протягом 1920–1930-х років він значно покращився. Ліквідація неписьменності, створення мережі початкових, середніх і професійних шкіл, технікумів, перших вищих навчальних закладів — Криворізького гірничорудного інституту і Криворізького педагогічного інституту, бібліотек, випуск газет на базі рудників… Нова влада потребувала робітників, які читають її пресу. З досвідчених і здібних працівників в умовах кадрового голоду можна було виховати ефективних інженерів. Очікувано, що створені тут навчальні заклади передусім мали на меті підготовку кадрів саме для місцевої промисловості.
Аналогічний процес відбувався і після Другої світової війни: організовуючи відбудову зруйнованих підприємств, влада активно експлуатувала ентузіазм робітників. Прикметно, що збудовані тоді квартали помпезних сталінок прикрашали вулиці й площі вздовж червоної лінії. Але аж до 1960-х більшість робітників мешкала в приватному секторі старих рудничних селищ. Лише під час відлиги і застою пейзаж міста остаточно змінює масова типова забудова. У 1970–1980-х роках уздовж східної межі міста з’являється ланцюг нових мікрорайонів, побудованих за єдиним планом (Сонячний, Гірницький, Індустріальний, Східний, Зарічний…). Через їхню віддаленість від центральної транспортної артерії міста реалізували амбітний проєкт із побудови легкого метро — швидкісного трамваю, який з’єднав нові мікрорайони із Соцмістом.
У післявоєнні роки Кривий Ріг зіткнувся із необхідністю відновлення природного ландшафту на місці відпрацьованих шахт і кар’єрів. Шахти часів Російської імперії з виробками на малій глибині небезпечні провалами у підземні порожнини. Через це території деяких селищ стали непридатними не лише для проживання, а й просто для відвідування. Старі кар’єри й відвали біля них створюють майже марсіанський пейзаж, що увиразнюється червоним кольором пилу. Соцмісто розташоване безпосередньо поряд із колишньою «Криворіжсталлю» (тепер — ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг»), тому викиди з цього підприємства регулярно утворюють смог над усім житловим масивом.
Відчутною є й відсутність притомного транспортного сполучення — Кривий Ріг видовжений із півночі на південь на кілька десятків кілометрів. Щоб потрапити на протилежну частину міста, користуючись громадським транспортом, необхідно витратити понад три години. Через це мешканці південних і північних околиць суттєво обмежені в пересуванні — змушені працювати поряд зі своїми житловими масивами. Прив’язка мікрорайонів до об’єктів промисловості зробила їх заручниками підприємств. Наприклад, мешканці двох північних масивів (ПівнГЗК і Даманський) можуть працювати лише на ПрАТ «Північний ГЗК» і його видобувних підрозділах або на нечисленних підприємствах «третього сектора». Інакше їм доведеться змінити місце проживання.
Наслідком цього є постійна депопуляція міста: після досягнення піку чисельності населення 1989 року (713 тисяч мешканців) ця цифра неухильно зменшується. Навіть приєднання до Кривого Рогу міста Інгулець 2002 року з його 40-тисячним населенням не врятувало ситуацію. Сьогодні населення скоротилося до 620 тисяч. Депопуляція спричинила повне припинення житлового будівництва у 1990-х — за останні два десятиліття в місті здали в експлуатацію лише одну житлову багатоповерхівку й реконструювали під житловий будинок один готель. Ціни на нерухомість у Кривому Розі (за винятком центральних масивів) — одні з найнижчих у країні. Натомість тут збудували кілька ТРЦ і десятки церков, у деяких випадках для цього переобладнали палаци культури й кінотеатри… Однією із жертв депопуляції міста став аеропорт, який майже не функціонував у 2000-х, повністю зупиняв роботу у 2012–2013 роках, а з 2014-го обслуговує лише сезонні чартерні рейси до Туреччини та Єгипту.
Кривий Ріг живе своїм життям, поки віддалені селища поглинає «промка». А віддалені житлові масиви існують немов окремі міста. Люди народжуються, живуть, їдуть із міста, помирають. За 30 років Кривий Ріг утратив кожного сьомого мешканця, повторюючи долю сотень інших промислових центрів. Кожній країні доводиться мати власний Детройт.
