За своєю природою російський класицизм копіює безпосередньо англійський і французький неокласицизм. Ідеологічною базою для його поширення виступало Просвітництво, а імператриця Катерина ІІ, як відомо, крім того, що була практиком ідей, також вела жваву переписку з такими просвітниками, як Дідро і Вольтер. По суті, Російська імперія інкорпорувала «інтернаціональний» класицизм без урахування специфіки місцевого контексту. Ба більше, російський класицизм не мав тієї природної ідейної генези, що її пройшли європейські країни. Тому ідеї Просвітництва часто підмінювалися копіюванням його форми.
Класицизм, як будь-який інший раціоналістичний модернізаційний проєкт, є ідеальним інструментом для ефективного досягнення цілей держави, хай якими б вони були. З цією метою він, на відміну від хаотичного бароко або ремісничого середньовіччя, користується системами, структурами й мережами. Тому, так само як у модернізмі ХХ століття, в дискурсі катерининського класицизму були так поширені всілякі великомасштабні «проєкти», що за своїм волюнтаризмом не поступаються великим радянським будівлям. Такі проєкти націлені організовувати лад і «покращувати» територію (без її відома, звичайно) і можуть різнитися своїми масштабами: від міжрегіонального рівня, як Грецький проєкт, до секторального, як проєкти у сфері архітектурної та картографічної освіти.
Російському імперському класицизму був притаманний типовий набір «модерністських» ознак: місіонерство, уніфікація, раціоналізм, функціоналізм, науковість, прогресивність, гігантизм. Подібно до модернізаційних проєктів ХХ століття, у катерининський період активно розвивали будівництво нових міст, виконували проєкти реконструкції старих, створювали різноманітні мережі інфраструктури (зокрема освітню, транспортну, культурну).
Як і будь-який модернізаційний проєкт, класицизм неминуче приходить до суперечності між проєктом і реальністю, часто вироджуючись у свою протилежність. Те, що задумувалося як благо у певній системі цінностей, на практиці ставало злом. Неокласицизм у Російській імперії, що по суті є оболонкою або формою епохи західноєвропейського Просвітництва, привласнив його архітектурну й політичну мову, але не служив цінностям. Замість справедливості, рівності, братерства ми отримали так званий становий класицизм і станове суспільство з кріпосним правом. І так само як у реальності сталінських будівництв, об’єктами класицизму були житла для привілейованих станів і великі показові містобудівні проєкти (зокрема мережа маєтків для численних фаворитів імператриці).
Напевно, найвідомішою метафорою цього часу стала легенда про «потьомкінські села». Граф Григорій Потьомкін, управитель щойно завойованого і колонізованого українського Півдня, аби прикрасити реальний стан справ на цих землях, начебто наказав побудувати на шляху імператриці під час її «таврійського вояжу» цілі бутафорні села. Хоча ця легенда майже напевно не відповідає історичній дійсності, вона непогано відображає дух часу й загальну атмосферу волюнтаристських проєктів періоду Катерини ІІ.
Загалом спадщина класицизму в Україні таїть у собі безліч суперечностей і парадоксів. За ним стоїть не тільки міжнародний архітектурний стиль, а й складні взаємини периферії з імперським центром. Найкращими прикладами в цьому випадку є вмонтовані в простір причорноморських степів нові міста ― Херсон, Миколаїв і Одеса.
Навіть зараз на шляху до Херсона простягаються безмежні причорноморські степи. У структурі міста чітко виокремлюється зона ортогональної сітки кварталів, а візуально опонує їй зона напівзруйнованої Херсонської фортеці. Збережені архітектурні об’єкти фортеці (собор, брама, вали, пороховий склад) виконані у відкритому вапняку в спокійних формах раннього (палладіанського) класицизму. Однак у ХХ столітті комплекс зазнав низки грубих змін, які відверто дисонують з його класицистичною композицією: тут розташовано радянський парк, кінозал «Ювілейний», побудовано величезну телевежу, а будівлю адміралтейського арсеналу перетворено на похмурий СІЗО. Разом із відчуттям порожнечі й занедбаності місця, херсонська фортеця набула схожості зі своїм прототипом ― античними руїнами. Місто, що первинно задумувалося як столиця Півдня, «місто, яке уже на щось схоже», як висловився імператор Йосип ІІ під час свого візиту, виявилося жертвою банальних прорахунків при плануванні й у перспективі програло боротьбу за першість іншим новим містам.
Уже через десять років вплив Херсона перетягнув на себе заснований 1789 року Миколаїв. Він багато в чому продублював херсонські архітектурні типології ― адміралтейство, арсенал, верфі та інше. Нині на тутешніх вулицях активний рух, потоки людей демонструють якісно інший темп життя, коли порівняти з Херсоном. Але запозичені типології також не повною мірою виконують свої первісні функції. Будівля адміралтейства трансформувалася в тихий музей, що радше нагадує садибу. А біля класицистичної парадної вхідної групи Миколаївського суднобудівного заводу, визнаного банкрутом, не менш безлюдно, ніж поблизу Херсонської фортеці. Чи не стали верфі, завдяки яким Миколаїв дістав поштовх для розвитку і визначився зі своїм основним профілем — суднобудуванням, таким самим анахронізмом, як свого часу кріпосні стіни в Херсоні?
За кілька років після Миколаєва, 1794 року, розпочалося будівництво Одеси, тепер найбільшого порту і третього завбільшки міста України. Одеса розташувалася на плато, яке здіймається над морем. Важко не помітити велику класицистичну сітку ортогональних кварталів, що пролягає на багато кілометрів, неначе блоки Мадрида, Парижа і Амстердама. Не дивно, адже автором першого генплану міста 1794 року був голландець Франц де Воллан. Планування міста відкрите, що демонструє відхід від необхідності спорудження фортифікацій. Сьогодні в міській економіці Одеси домінує сфера послуг, представлена хаотичними приватним і тіньовим секторами (перш за все — відпочинку і торгівлі), що робить місто міжнародним центром туризму і гедонізму, спричиняючи цілий спектр соціальних проблем для місцевого населення.
У центрі й на околицях Одеси бачимо високу концентрацію об’єктів другої («зрілої») фази класицизму. Вони представлені різноманітними функціями, відповідними для великого міста зі статусом порто-франко. Саме завдяки цьому центр Одеси внесений до попереднього списку об’єктів ЮНЕСКО. Сьогодні в деяких коштовно декорованих віллах розташовані музеї, клуби, ресторани, деякі будівлі (як циркульна інфекційна лікарня) руйнуються, а інші перебувають під загрозою знесення через неконтрольовану забудову комерційними житловими комплексами.
Одеса багата на «італійські» алюзії, які відображаються не тільки в південній архітектурі патіо і колонад, а й підтримуються строкатим і галасливим натовпом туристів, що заповнює стару Одесу. Немовби венеціанська фестивальна хода, процесії тягнуться вниз по схилу до Потьомкінських сходів ― головної пам’ятки і лінійної домінанти Одеси. Розроблені архітектором Боффо, сходи поєднують у собі систему внутрішніх темних і великовагових склепінь, прихованих від очей перехожого, і зовнішню ритмічну систему легких сходинок, що ведуть до моря. Саме вихід до Чорного моря, безперечно, мав політичне і символічне значення для імперії. Але куди ведуть нас ці сходи сьогодні?
