Типовий відпочинок

Колись відпочинок означав лише відновлення сил після виснажливої праці й складався зі сну, часу на їду, недільного походу у церкву. Вищі верстви суспільства мали доступ до різноманітнішого відпочинку або ж до необмеженого відпочинку. Натомість модерна епоха запропонувала такі форми відпочинку, як туризм. Тепер уже подорожі з необхідності (ділові поїздки) або потреби (через стихійні лиха, війну) набули дослідних, культурних, розважальних цілей або навіть позбулися їх узагалі. Урбанізаційні процеси XIX століття та спричинена ними доступність громадського транспорту (залізниця, трамвай, судноплавство) стрімко збільшили мобільність для широких мас, зробивши свободу пересування новою нормою. Безумовно, дозволити собі повноцінну відпустку або подорож могли лише міщани й буржуазія. Їхній запит стимулював формування архітектурних типологій готелів, пансіонатів і курортів.

Соціальні революції XX століття поставали з вимоги регулювання робочого часу, а разом із ним і часу відпочинку. Соціалістичні уряди, які прийшли до влади в багатьох країнах Європи, прагнучи реалізувати революційні обіцянки, розробляють різні варіанти державної політики у сфері масового відпочинку. Так державний інституалізований відпочинок опиняється на перетині трудового права, системи охорони здоров’я та розподілу благ. У свою чергу молоді національні держави міжвоєнного періоду теж пропонують міжрегіональні та локальні програми розвитку туризму, рекреації й оздоровчого відпочинку (Румунія — Кароліно-Бугаз, Латвія — Юрмала, Польща — Сопот, Моршин, Чехословаччина — Берегове, Фінляндія — Пайміо).

«Радянською» відповіддю «капіталістичним» країнам була проголошена політика загального доступу до рекреаційної та оздоровчої інфраструктури. Відпочинок, як і праця, гарантувалися Конституцією СРСР. Доступність і рівність у відпочинку вимагали перегляду «старих» архітектурних рекреаційних типологій — санаторіїв, пансіонатів, готелів — і розроблення «нових», які відповідали б комуністичним цінностям, — будинків відпочинку, баз відпочинку, піонерських таборів. Пізніше вивченням, розробкою та проектуванням таких будівель зайнялися поширені в республіканських столицях проєктні інститути «Курортного будівництва», а рекреаційно-оздоровчий напрям отримав окремий БНіП (будівельні норми і правила) II-Л.19-62 «Заклади відпочинку».

Попри новаторські й фундаментальні розробки архітекторів-конструктивістів, інфраструктура довоєнного відпочинку залишалась слаборозвиненою й територіально нерівномірною. У сталінський повоєнний період основна увага приділялася художньому оформленню та об’ємно-просторовим характеристикам рекреаційних закладів, соцреалістична архітектура яких мала слугувати доказом не тільки високого рівня добробуту радянських громадян, але й реалізації обіцянок комуністичної партії. На практиці санаторії й будинки відпочинку були доступні здебільшого для партійної номенклатури та інших привілейованих верств радянського суспільства. А система розподілу путівок аж до розпаду СРСР залишалася інструментом впливу, заохочення й тиску на громадян.

По-справжньому «золотим періодом» архітектури відпочинку стала епоха «хрущовської відлиги». Розвиток регіональної транспортної інфраструктури, більша мобільність населення й загальне відчуття свободи створюють умови для справжнього туристичного буму 1960-х. Послаблення політичного тиску в суспільстві збігається з розвертанням економіки СРСР на виробництво товарів і послуг народного вжитку. Після тривалого періоду тоталітаризму туризм стає формою реалізації права на свободу пересування. Отже, такі повсякденні, здавалося б, колективні подорожі (внутрішньорадянські, міжреспубліканські та у дружні країни (Франція, Фінляндія, Східна Німеччина)), індивідуальний туризм, спорт (походи в гори, скелелазіння, експедиції) і навіть відрядження набувають особливої шістдесятницької романтики та естетики, відтвореної в масовій культурі й кіно.

Проєктування та будівництво безлічі експериментальних рекреаційних об’єктів, що кардинально відрізнялися від сталінських неокласичних палаців, знаменує собою тріумфальне повернення в архітектуру відпочинку модернізму. Радянський модернізм 1960-х — принципово соціальна архітектурна течія, головними критеріями якої були економічна доцільність і масовість. Для будівництва максимальної кількості рекреаційних об’єктів (за аналогією до типового житла — хрущовок) вони мали бути дешевими, простими у виробництві та збиранні, гнучкими в комбінуванні, а отже, стандартизованими.

Серед перших будівель нової хвилі модернізму в Україні — експериментальний літній готель «Тарасова Гора» в Каневі, спроєктований найвідомішою українською архітекторкою Наталією Чмутіною. Готель став справжнім символом української прогресивної архітектури 1960-х, увійшовши в усі фахові книжки та журнали. Ба більше, співзвучність «Тарасової Гори» вектору державної архітектурної політики підтверджується особистою присутністю на відкритті Микити Хрущова поряд з авторкою.

З архітектурно-інженерної точки зору знаковість «Тарасової гори» полягає в абсолютній довершеності конструкції, що репрезентує відповідь на економічні, конструктивні та функціональні вимоги. Щоб розв’язати завдання індустріального будівництва баз відпочинку у складно доступних місцевостях, навесні 1961 року архітектори на чолі з Чмутіною розробили ряд проєктних рішень із використанням збірних залізобетонних конструкцій. Підколонник, колона та плита перекриття — лише три конструктивні елементи (!), які разом забезпечували просторову жорсткість всієї конструкції — саме з них набирається скелет — каркас будівлі. Шестикутний (гексагональний) модуль плити створює структуру, яка легко адаптується до ділянки будь-якої форми й поверху будь-якого масштабу. Це рішення максимально уніфіковане щодо витрат матеріалів, оптимізації розмірів та логістики.

Завдяки такій економічній доцільності й стислим строкам будівництва (77 днів) конструктивна схема «Тарасової гори» була втілена ще в кількох об’єктах. Її варіації з різними планувальними та функціональними структурами використані в автопансіонаті в Судаку, готелі «Турист» у Черкасах і турбазі «Перевал» на Верецькому перевалі в Карпатах, про яку йтиметься далі.

Попри усталене уявлення, «відлига» позначилася й на територіальному розвитку Західної України. Завдяки реформі децентралізації (повернення до раднаргоспів) початок 1960-х років виділився більшими економічними вливаннями в локальну інфраструктуру. Розвиток сировинних підприємств, комбінатів, мережі доріг створив ефект загального матеріального добробуту, що було відмінним від сталінських часів і років повоєнної відбудови. Інфраструктурні проєкти спрямовані на використання природного ресурсу гір позначили собою новий виток освоєння Карпат, надовго закріпивши за ними статус чи не головної курортної зони України. Починають формуватися й розвиватися оздоровчі комплекси різної місткості та мережі гірських маршрутів. Особлива щільність і розвиненість курортної інфраструктури Карпат являє собою унікальну комплексну пам’ятку архітектури модернізму. Система карпатських рекреаційно-оздоровчих закладів відображає різноманітні підходи українських архітекторів до відносин гірської природи та архітектури: від модерністського контрасту до контекстуального «гуцульського стилю», від делікатних архітектурних інтервенцій до величезних комплексів — «машин для відпочинку».

У цьому контексті прикладом типово модерністського підходу варто відзначити турбазу «Перевал» (готель літнього типу), зведену 1966 року. До авторського колективу, окрім Наталії Чмутіної, входили архітектори Олена Гусєва, Анатолій Сумар, Валентин Штолько, Анатолій Зубок та інші. Будівля розташувалася на самому гребені Верецького перевалу (860 метрів над рівнем моря) — на той час єдиної дороги із Закарпаття на Львівщину, яка звивистим серпантином пролягає через гірський хребет в напрямку села Климець. При такому транзитному сполученні турбаза знаходиться на початку піших туристичних маршрутів. Експериментальний проєкт Чмутіної тут дещо видозмінений: хоч проглядається загальна схожість модульної сітки «Тарасової гори», проте деталі виконані набагато простіше. Однак цей об’єкт вигідно вирізняє пронизливе поєднання мальовничого природного оточення й залізобетонної конструкції, у якому остання відіграє далеко не головну роль, поступаючись неперевершеному ландшафту. Модерністська архітектура, попри очікування, не прагне сперечатися з природним середовищем, а вигідно підкреслює красу гребеня перевалу, підлаштовуючись і не затуляючи його собою. Гнучко адаптуючись до ландшафту, модулі Чмутіної, немов конструктор, якнайкраще можуть складатися в мегаструктуру будь-якої конфігурації, легко збираючись і розбираючись. Модульний елемент у «Перевалі» демонструє універсальність та варіативність — як естетичну, так і економічну; наче модульний елемент японського метаболізму або розробки для Арктики, він може стати засобом «колонізації» найбільш віддаленої й важкодоступної місцевості, зокрема засобом «освоєння» Карпат.

Крім того, на такому віддаленому високогір’ї сітка модулів Чмутіної дає широке поле для варіативності сценаріїв використання. Уже сама собою типологія бази відпочинку передбачала набагато меншу зарегульованість у її використанні, ніж радянський готель або пансіонат. Такі об’єкти, як турбази, визначали програму тимчасового перебування під час туристичних екскурсій визначними місцями, були розташовані на маршрутах кількаденних походів. База відпочинку Чмутіної опціонально могла стати місцем ночівлі на один день або на всю відпустку без чітко визначеного режиму сну, харчування. Таким чином, турист(ка) міг/могла вільно вибирати тип взаємодії з цією архітектурою та рекреаційним закладом. Однак, попри закладене різноманіття маршрутів і варіативність сценаріїв поведінки, об’єкт вбудований у домінуючий маршрут. Свідомо підкреслена сценографічність розташування об’єкта Чмутіної в контрастному гірському пейзажі на самій вершині серпантина не може не викликати в туриста відчуття співучасті в продуманому дійстві, де подорож перетворюється на специфічний досвід, а туризм – на мистецтво.

Проте сьогодні, безумовно, (пост)радянська система державного відпочинку, яка в минулому мала безліч очевидних мінусів, перебуває на стадії «відмирання». Економічна складова відпочинку зазнала суттєвих змін разом із переходом від планової до ринкової економіки. Виглядає так, що радянські типології не прижилися в нових умовах. Проте чому? У ситуації, коли держава не може виконувати взяті на себе соціальні зобов’язання, сучасна рекреаційна архітектура реагує на зміну підходів і можливостей, пропонуючи нові форми (мініготель, апарт-готель, бутік-готель, хостел, спа-комплекс, відпочинковий комплекс, аквапарк та ін.) замість занепалих старих. Проте що більше впливає на такий стан справ: попит, який формується суспільством, чи підхід управлінців, які не вміло розпоряджаються з пропозицією у вигляді старих баз, санаторіїв тощо? Хай там що, однак із занепадом об’єктів державної рекреаційної інфраструктури суспільство втрачає доступ до дешевого відпочинку й туризму.

А готелі Чмутіної зі статусу об’єктів регульованого відпочинку переходять у повністю нерегульований. Усі чотири експериментальні «готелі-близнюки» занедбані або знесені. «Тарасова Гора» з місця візитів офіційних делегацій вищих осіб держави перетворилася на місце паломництва любителів «пусток», радянського модернізму та іншої пострадянської екзотики. Напівзруйновану будівлю оповили щільні зарості дерев і чагарників, які, подібно до непролазних джунглів, що колись захопили стародавні індуїстські храми, захоплюють тепер спадщину XX століття. Модерністська архітектура готелю, що колись слугувала зв’язкою між природою та людиною, сьогодні поглинається стихією, стаючи частиною екосистеми.

Не поступаються романтикою й руїни близнюка «Тарасової гори» — бази відпочинку «Перевал», оточені мальовничими карпатськими пейзажами. Будівля, втративши всі огородження, своїм кістяком нагадує скелет стародавньої тварини, що зберігся в природному оточенні. На ескізних фасадах Наталії Чмутіної крізь турбазу проглядаються дерева, лінії архітектурного об’єму лаконічні та прямі, адже завданням архітекторки було створити образ, що не мав перевантажити конструкцію зайвими елементами. У наш час, коли від архітектури лишився той самий каркас, головний лейтмотив ідеї — прозорість — ще більше підкреслений. Зараз будівля (чи те, що від неї лишилося) є чистим маніфестом проєктного задуму — це етажер, крізь який просвічується навколишнє середовище та далекі силуети ландшафту. Каркас розчиняється в повітряній перспективі та водночас обрамлює краєвиди, що розгортаються з кожного рівня будівлі.

Модульний каркас елегантно торкається поверхні точками колон, на які спираються плити перекриття. Він прозорий не тільки на рівнях поверхів, але й має наскрізну проглядність між землею та будівлею, ніби левітуючи, і готовий пристосуватися до будь-якої неприступної поверхні. Тим самим він утверджує один із модерністських принципів Ле Корбюзьє: будівля не забирає природи під собою, а ґрунт придатний для рослинності, що живе на ньому. Завдяки оголеності споруда, утративши всі деталі й шари, набуває нового відтінку: наче прекрасні античні руїни, руїни модернізму 1960-х стають частиною ландшафту.

Наше покоління архітекторів — свідки драматичного процесу перетворення Архітектури на Руїну, може, навіть більше — «повалення» Архітектури, а разом з нею й ролі Архітектора в суспільстві. Перед нами, сьогоднішніми, постає вибір: насолодитися естетикою руйнування та покинутості, використовуючи Руїну як матеріал для нових інтерпретацій / спекуляцій / творінь; завдяки Руїнам або разом із ними набути та пережити певний досвід; чи дозволити собі стати новими аборигенами й використати типовий етажер Чмутіної як місце для намету, захищене від опадів і з часом поглинуте природою, тобто перевтілити Руїну на можливість повернутися до свободи неінституційного «дикого» відпочинку під зорями. Однак чи маємо ми вибір зберегти або відновити зразок раннього модернізму — типовий модуль, що готовий «колонізувати» найрізноманітніші ландшафти від моря до гір?

Фото готелів «Тарасова гора» в Каневі та «Турист» в Черкасах з архіву Наталії Чмутіної, надані для проєкту «Енциклопедія архітектури України» Оленою Мазніченко, авторкою книжки «Наталія Борисівна Чмутіна: життєвий та творчий шлях архітектора» (Адеф-Україна, 2012).

Дача як втеча

Література епохи Відродження починається з «Декамерону» Джованні Боккаччо — історії про те, як десятеро хлопців і дівчат із заможних родин тікають від чуми до заміської садиби та розважають одне одного оповіданнями. Однак «Декамерон» — це втеча не лише від чуми, а й від тогочасного суспільства, яке перебувало в кризовому становищі. Це зображення нового періоду, адже його герої та героїні досить сміливо критикують діячів церкви, на якій базувалося суспільство Середньовіччя.

Читати більше

Відпочинок

Якщо є праця, є й виснаження. А разом з тим і потреба у відпочинку. Відпочинок і праця ― дві взаємозалежні категорії як у межах 24-годинної доби, так і в межах календарного року. Чи існує пряма залежність: менше праці ― більше відпочинку? Або що більше праці, то більше відпочинку?

Довгий час відпочинок був привілеєм для окремих верств суспільства. Решті ж доводилося боротися за можливість, кількість і якість відпочинку, відвойовуючи регламентацію кожної робочої години. Різні політичні системи пропонували власний погляд на проблему масового відпочинку. Своєю чергою архітектурні типології розвивалися від заміських вілл та готелів до мережі санаторіїв, пансіонатів, баз відпочинку, до цілих регіонів курортного спрямування. Якщо праця завжди була суспільною потребою, то відпочинок відносно недавно став загальним благом.

У нинішніх умовах важливо поставити собі запитання: чим є відпочинок сьогодні ― розкішшю чи правом?

з
з

Майдан як вічна втрата і вічне повернення публічного простору

Майдан Незалежності у Києві, подібно до площ інших постсоціалістичних столиць, вже 30 років є місцем постійного політичного переозначення простору. Місцем зіткнення і співіснування ідеологічного, фізичного контролю і комерціалізації із спробами «привнесення публічності» знизу.*

Читати більше

Сквот означає сквот

Сьогодні слово «сквот» увійшло до словника модних термінів, опинившись десь поміж визначеннями понять «лоу-фай» і «хаб». Риторику сквотування активно апропріюють культурна індустрія та неоліберальна економіка: зокрема, в Україні відкривають однойменні кафе та школи дизайну, знімають популярні фільми на цю тему. Але ще зовсім недавно сквотування — самозахоплення пустих будівель — було соціальною місією і необхідністю для певних спільнот.

Читати більше

Влада

Феномен влади зазвичай розглядають як складову політики та економіки, тому із загальної картини вислизає не менш владний гравець — Архітектор. Творець, деміург, який на віки задає умови життя мільйонів. Визначати майбутнє — чи не це є вищим проявом влади?

Але в такій моделі архітектура повністю втрачає суб’єктність. Вона виступає лише як продукт діяльності архітектора. Однак якщо припустити, що архітектор не творець, а політик (той, хто бере участь у боротьбі за владу), то архітектура — це матеріальне втілення політики.

У цьому разі архітектура виходить на перший план. Вона може бути сценою історичних подій та особистих драм, може бути інструментом у руках замовника, може бути свідченням злочину, а може бути самостійним гравцем, який конструює дійсність і спрямовує процеси.

Архітектура — це місце реалізації права на владу, від Агори до Вестмінстерського палацу.

Архітектура — каталізатор соціального протесту, від майдану Таксим до берлінських сквотів.

Архітектура — учасник боротьби за владу, від майдану Тяньаньмень до майдану Незалежності.

а
а

Сакралізація влади в архітектурі Русі: другий Константинополь і новий Єрусалим

У сучасному секуляризованому суспільстві, яке пройшло через кілька етапів «розчаклування світу», сакральну архітектуру розглядають або з погляду прямої функції ― реалізації права на свободу віросповідання, або як зразок історико-культурної спадщини певної епохи. Особливо цей дещо зверхній і легковажний підхід до сакрального проявлявся у радянському методі реставрації пам’яток давнини. Для радянської школи перемога над релігією була очевидною та остаточною: намагатися бачити в сакральній архітектурі щось більше за естетику було зайвим. Тому дбайлива консервація і демонстрація знахідок із легкістю замінялася сконструйованими новоділами. Особливо яскравий приклад ― Золоті ворота в Києві із дивовижною гротескною церквою на вершині композиції.

Читати більше

Від самітництва до спільнотності, від печер до Ренесансу

Пересічна людина монастир і життя в ньому сприймає як щось повністю відмежоване від звичайного світського життя, до певної міри навіть утаємничене. Проте заснування монастирів і їхній розвиток мають давню цікаву історію.

Читати більше

Сакральне

Сьогодні свободу віросповідання закріплено як у головних міжнародних правових документах, так і в Основному Законі України. У статті 35 Конституції йдеться про те, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає в себе свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої.

Та до такого становища релігія пройшла карколомний шлях. Від боротьби за право сповідувати до боротьби проти будь-якого інакодумства. Від обмеження політичних прав іновірців до підпільних церков в умовах радянської дійсності. Буквально вчора релігія мала необмежені можливості й нехтувала правами інших, а ось уже й сама зазнає утисків. Продовжуючи думку Миколи Бажана, варто запитати: «Так хто ти, Соборе, гнобитель чи захисник?»

Здавалося б, релігія завжди була присутня в житті суспільства, як і культові об’єкти архітектури незмінно існували в просторі міст. Часто саме сакральні будівлі ― єдине, що нам залишилося від минулого. Але чи відбивають ці артефакти точну картину історичної дійсності епох? І чи коректно ми трактуємо їхню роль і місце в культурі суспільства?

б
б

Мова козацького бароко

Один із чільних архітекторів-модерністів Людвіг Міс ван дер Рое сказав, що архітектура ― це прагнення епохи, перекладені мовою простору.

По суті, те, що ми називаємо козацьким бароко, є місцевою асиміляцією ширшого загальноєвропейського культурного наративу ХVIІ–XVIII століть. Множинність місцевих діалектів у межах однієї архітектурної мови — одна з головних особливостей бароко. Козацьке бароко як архітектурний стиль вбирав у себе все різноманіття локальних контекстів, що існували в цей час на цьому культурному полі. Бароко і сьогодні спонукає долати дихотомію високого і низького стилів, адже його основну цінність варто розглядати крізь категорії самобутності, автентичності, своєрідності.

Читати більше

Ордер

Спадщина міської архітектури України складається переважно з еклектики класичних стилів. Радянський модернізм, який на початку ХХ століття замінив неокласику, залишив по собі контрастні вкраплення на тлі епохи. Періоду незалежності притаманний інклюзивний підхід розбудови, часто безладної та випадкової. Зокрема, під час пошуків втраченої ідентичності поширене прагнення відновити класичні стилі. Це відбувається у доволі складних умовах: обмежені знання і загублені навички. Ордер і досі використовують у новому будівництві, але його типологія не просто змінена, вона спотворена і викривлена.

Читати більше

Мова

Чи існує світ поза мовою? Представники аналітичної філософії вказували на той факт, що логічна структура мови обмежує можливості пізнання і розуміння світу. В такому разі чи можлива архітектура поза мовою? Якщо, скажімо, взяти архітектурні стилі, то це лише вершина айсберга в розумінні архітектури. Заглиблюючись далі, можна помітити набір кодів, структур, об’єднаних центральною лінією. З них складається архітектурне висловлювання, розповідь, думка, сюжет, а все це разом — архітектурна мова. Поза мовою не може бути висловлювання, а отже, і творчості, і архітектурної діяльності.

Але чи достатньо ми володіємо архітектурною мовою для того, щоб вільно нею розмовляти? Чи потребуємо ми «перекладача»?

На жаль, проблематика архітектурної мови досі розглядається достатньо обмежено. Зазвичай множинність «мов» і «діалектів» намагаються перекладати за допомогою тільки одного словника — класичної архітектури. Відповідно втрачається не лише точний зміст, а й безліч можливих відтінків та інтерпретацій.

У такому разі чи розуміємо ми цю мову хоча б тією мірою, щоб зчитувати і про що каже архітектура, і хто через неї говорить? Чи не змінюємо ми первісну ідею через сито власних або усталених інтерпретацій?

Якщо не буде будівлі, чи залишиться її ім’я?

в
в

Класицизм: упорядкувати Дике Поле, не питаючи його

Архітектура класицизму в Україні первинно створювалася в межах модернізаційного проєкту імперій. З погляду її будівничих, це слугувало доказом наявності цивілізації та реалізацією своєрідної цивілізаційної місії. З іншого боку, така модернізація була по-своєму вигідна не лише імперському центру, а й якоюсь мірою периферії. Однак цей факт не змінює суті й характеру російського класицизму в Україні ― він колоніальний.

Читати більше

Спадщина сталінізму: чи винна архітектура?

Сталінська доба в історії України — складний, травматичний і неоднозначний час. Він ускладнює і сприйняття культурної спадщини епохи, зокрема архітектури. Посттоталітарна травма українського суспільства перешкоджає осмисленню і сприйняттю складних і болючих сторінок історії. Колективна пам’ять перебуває на стадії заперечення, забуття минулого Але поки це минуле не буде осмислене, його наслідки не будуть подолані. Осмислення спадщини минулого — необхідний етап для подальшого руху.

Читати більше

Порядок

Упорядковувати безлад, надати світу організованих форм, структурувати розрізнені фрагменти в цілісні системи — усе це лежить в основі архітектурної діяльності. Архітектор покликаний (і водночас приречений) постійно покращувати: покращувати матеріал, місце, об’єкт, середовище, дійсність і навіть саме суспільство.

Для впорядковування класична архітектура оперує фундаментальними поняттями канону, типу і прототипу. Тобто, по суті, збіркою правил ордерної системи. Своєю чергою модернізм, ворожий хаосу не менше ніж його принциповий опонент — архітектурний академізм, також маніфестує норми, правила, стандарти й уніфікацію.

Однак процес упорядковування неминуче досягає свого ліміту. За цією межею порядок з інструмента прогресу і раціоналізації перетворюється на інструмент обмеження і пригнічення творчого пошуку й різноманіття.

Так відбувається і з модернізаційними процесами в історії, що зазвичай проходять під лозунгами покращення. В умовах політичного деспотизму та відсутності верховенства права декларовані цінності модернізації трансформуються у свої протилежності: прогрес — у стагнацію, порядок — в обмеження, залучення — у колонізацію, допомога — у придушення. Прогресивна ідея стає вороже консервативною.

г
г

Український архітектурний модерн

Український архітектурний модерн ― одне з найнезвичайніших явищ в історії архітектури України, яке не можна звести лише до «використання етнічних мотивів». Ця архітектура стала частиною глобальнішого процесу націєтворення. Напевно, ключова відмінність українського архітектурного модерну від багатьох інших архітектурних стилів полягає в тому, що він не насаджувався державою, а виник як результат низового горизонтального конструювання нової національної ідентичності. Для того щоб мати можливість це робити, місцевій українській еліті необхідні були, по-перше, ресурси, по-друге, професійна підготовка, по-третє, ідеологічна база. Тому український архітектурний модерн по праву можна назвати дитям трьох основних великих ідей свого часу: модернізму, націоналізму й соціал-демократії.*

Читати більше

Обери свій ЖК!

Максимально комфортне сучасне житло бізнес-класу за вигідною ціною. Якісне будівництво за всіма новітніми міжнародними стандартами гарантує спокій і впевненість у майбутньому вам і вашій родині. Не варто хвилюватися: купуючи квартиру в нашому ЖК, отримуєте житло з готовим дизайн-проєктом під ключ. Провідні архітектори і дизайнери міста розробили унікальний інтер’єр саме для вас — квартири в стилі PremiumSmartLoft. Наша молода команда будівельників використовує тільки лакшері-матеріали, зокрема італійський гіпсокартон і японські 3D-підлоги. Маленький секрет: для додання унікальності кожній квартирі ми залучаємо новітні технології штучного інтелекту!

Читати більше

Націєтворення

Довге ХІХ століття, як називає період з 1789 по 1914 рік Ерік Гобсбаум, стало періодом формування модерних націй. Метою національних проєктів було об’єднання розрізнених суспільних груп через формування відчуття спільної ідентичності та культури, а надалі — розбудова відповідних політичних інституцій. Архітектура в цьому контексті виступала як втілена у просторі маніфестація нової ідентичності, як матеріалізована метафора самобутності й суверенітету, здатності нації до творення власної традиції.

Український національний проєкт зі старту був бездержавним і перебував у жорсткій конкуренції з іншими проєктами. Саме тому українські інтелектуали шукали мистецькі рішення насамперед у сільській культурі та народній традиції. Так формувався «новий український стиль», який пізніше назвуть Українським архітектурним модерном.

Націєтворення має в західній традиції більш усталене визначення — «національне будівництво» (nation-building). І очевидне відсилання до архітектури в цьому визначенні не видається випадковим. Якщо соціальні й культурні контексти знаходять своє відображення в архітектурі, то чи можемо ми говорити сьогодні про появу нового українського стилю — Українського архітектурного постмодерну?

д
д

Вода

Прощай, старий Дніпре! На той рік, напровесні, прокинешся вже молодим Дніпром! Дніпром електричної енергії майбутнього, широкого і вільного, як це бурхливе море.

Гео Шкурупій, Дмитро Бузько

Читати більше

Через поле

Через поле, що поблизу мого дому,

щодня я ходжу одною дорогою,

але щодня приходжу у нове місце.

Анна Ютченко

Читати більше

Ресурс

Земля, вода, ліс, природні копалини — все це існує лише для того, щоб бути використаним на потреби архітектури. Світова архітектурна критика 1970–1980-х приписувала такий підхід архітекторам-модерністам, пострадянська — виключно радянським архітекторам. Криза модерності для України збіглася з Чорнобильською катастрофою, що, здавалося б, чітко вивела питання охорони довкілля до пріоритетних, а «ресурсний підхід» оприявнила таким, що вичерпав себе.

Проте сьогодні, попри загальний осуд радянських методів господарювання та широку доступність екологічних теорій, управлінські моделі не менш «ресурсомісткі». Окрім того, ресурси продовжують бути об’єктом зацікавлення впливових гравців: за них борються, їх витрачають, купують, привласнюють, вичерпують і знищують. Хоча природні ресурси все ще номінально є «суспільним» благом, вони навряд чи такими є фактично і тим паче такими не сприймаються. Не помічаючи «спільної власності», суспільство не помічає і її втрати.

Нині вже і архітектура, ставши частиною матеріальної культурної спадщини, перетворилася на наше суспільне благо. Тепер не тільки ліси, вода і земля, а й пам’ятки архітектури стали абстрактними, вразливими і невидимими елементами нашої реальності. Але, як і інші блага, архітектурна спадщина є ресурсом, що не відновлюється. Чи зможемо ми передати хоча б щось з успадкованого наступним поколінням? Або розтратимо все самі?

е
е

Метро в інфраструктурі міста: комплекс значущості

Від будівництва першої підземки в Лондоні часів Belle Époque, або прекрасної епохи, й понині метрополітен, як порівняти з іншими транспортними інфраструктурами, асоціюється з науково-технічним прогресом і все ще є ознакою високого рівня цивілізації. Архітектори кінця «довгого ХІХ століття», так само й «короткого ХХ століття», не уявляли місто майбутнього без метрополітену. І сьогодні містяни сприймають цей вид громадського транспорту як безумовне благо, він посідає важливе місце в ідентичності та викликає почуття гордості й прив’язаності.

Читати більше

Відкрите місто

Славутич ― останнє місто Радянського Союзу, атомоград, який мав замінити трагічно відому Прип’ять, спустошену внаслідок катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції (ЧАЕС) 26 квітня 1986 року. Так невелике місто з населенням 25 тисяч осіб опинилося в центрі політичних подій останніх років існування СРСР, ставши чи не останньою спробою держави відповісти на глибоку політичну, економічну і соціальну кризу, що прийшла після катастрофи. А залучення архітекторів і будівельників восьми республік СРСР до проєктування і реалізації Славутича ― спробою «скріпити» згасаючу дружбу радянських народів у момент його розпаду.

Читати більше

Інфраструктура

Інфраструктура є предметом гордості, політичних обіцянок, ознакою рівня культури, прогресу і навіть цивілізаційних місій держав. Парижани пишаються каналізацією, римляни — дорогами, а лондонці, як і кияни, — метрополітеном.

З латини слово «інфраструктура» дослівно перекладається як «під будівлею» або «під/за структурою». Тому саме інфраструктура часто залишається найнепомітнішою серед інших об’єктів архітектурного середовища. Хоча чи можливе функціонування «superstructure» без бази, яку створює «infrastructure»? Інфраструктура — це конектор у мережі елементів, інструмент, що забезпечує комфорт, безпеку, свободу пересування і рівний доступ до ресурсів.

Зі скороченням об’єктів соціальної, транспортної та культурної інфраструктури ми позбуваємося не зайвих предметів гордості або збиткової дотаційної сфери. Ми втрачаємо чи не головний інструмент демократії, інклюзивності та горизонтального об’єднання спільнот.

є
є

Кожному слід мати власний Детройт

Розвиток Кривого Рогу починався від поштової станції, згодом — провінційного єврейського містечка. У ХІХ столітті його оточували поміщицькі маєтки родин Колачевських, Харіних, Яніцьких, Галковських, Харченків…

Читати більше

Кодаки будуються

Уявіть село, у яке щодня приїздять екскурсії з усієї країни і міжнародні делегації. На прилавках універсаму — лосось, ікра і шуби. А учні школи нарахували 135 професій, у яких зайняті місцеві жителі. Архітектура села унікальна для свого часу, а архітектори отримали премію за втілений проєкт. Але що з цього лишилося сьогодні? Чи правдою є написане? Чи існувало колись таке село?

Читати більше

Праця

Що робити з заводами, які уже не працюють? Більшість постмодерністських урбаністичних теорій і неоліберальних міських реформ виросли на потребі подолання індустріальної спадщини, необхідності реновації та конверсії порожніх промислових будівель і занедбаних промислових зон. Коли перебувати в інтелектуальній бульбашці креативного класу, дійсно може створитися враження, наче вся промисловість України померла ще в 1990-ті. У такому разі очевидно, що джентрифікація «порожніх» промислових будівель є невідкладною необхідністю українських міст.

Проте найбільші промислові підприємства, вузли і навіть регіони України продовжують працювати, не розв’язуючи ані соціальних, ані екологічних проблем своїх працівників та міст, у яких розташовуються. З огляду на це інструмент джентрифікації навряд чи здатен допомогти, адже проблема ідентифікована неправильно.

Якщо ми не бачимо заводу, то, відповідно, не бачимо праці, а значить у підсумку не бачимо і людей, які працюють. Хай як би приємно було помилятися, але українське суспільство і українська економіка все ще не перейшли від індустріального стану до постіндустріального. Можливо, варто переформулювати питання з «що робити з заводами, які не працюють» на «що робити з заводами, у яких досі працюють»?

ж
ж