Соціальні революції XX століття поставали з вимоги регулювання робочого часу, а разом із ним і часу відпочинку. Соціалістичні уряди, які прийшли до влади в багатьох країнах Європи, прагнучи реалізувати революційні обіцянки, розробляють різні варіанти державної політики у сфері масового відпочинку. Так державний інституалізований відпочинок опиняється на перетині трудового права, системи охорони здоров’я та розподілу благ. У свою чергу молоді національні держави міжвоєнного періоду теж пропонують міжрегіональні та локальні програми розвитку туризму, рекреації й оздоровчого відпочинку (Румунія — Кароліно-Бугаз, Латвія — Юрмала, Польща — Сопот, Моршин, Чехословаччина — Берегове, Фінляндія — Пайміо).
«Радянською» відповіддю «капіталістичним» країнам була проголошена політика загального доступу до рекреаційної та оздоровчої інфраструктури. Відпочинок, як і праця, гарантувалися Конституцією СРСР. Доступність і рівність у відпочинку вимагали перегляду «старих» архітектурних рекреаційних типологій — санаторіїв, пансіонатів, готелів — і розроблення «нових», які відповідали б комуністичним цінностям, — будинків відпочинку, баз відпочинку, піонерських таборів. Пізніше вивченням, розробкою та проектуванням таких будівель зайнялися поширені в республіканських столицях проєктні інститути «Курортного будівництва», а рекреаційно-оздоровчий напрям отримав окремий БНіП (будівельні норми і правила) II-Л.19-62 «Заклади відпочинку».
Попри новаторські й фундаментальні розробки архітекторів-конструктивістів, інфраструктура довоєнного відпочинку залишалась слаборозвиненою й територіально нерівномірною. У сталінський повоєнний період основна увага приділялася художньому оформленню та об’ємно-просторовим характеристикам рекреаційних закладів, соцреалістична архітектура яких мала слугувати доказом не тільки високого рівня добробуту радянських громадян, але й реалізації обіцянок комуністичної партії. На практиці санаторії й будинки відпочинку були доступні здебільшого для партійної номенклатури та інших привілейованих верств радянського суспільства. А система розподілу путівок аж до розпаду СРСР залишалася інструментом впливу, заохочення й тиску на громадян.
По-справжньому «золотим періодом» архітектури відпочинку стала епоха «хрущовської відлиги». Розвиток регіональної транспортної інфраструктури, більша мобільність населення й загальне відчуття свободи створюють умови для справжнього туристичного буму 1960-х. Послаблення політичного тиску в суспільстві збігається з розвертанням економіки СРСР на виробництво товарів і послуг народного вжитку. Після тривалого періоду тоталітаризму туризм стає формою реалізації права на свободу пересування. Отже, такі повсякденні, здавалося б, колективні подорожі (внутрішньорадянські, міжреспубліканські та у дружні країни (Франція, Фінляндія, Східна Німеччина)), індивідуальний туризм, спорт (походи в гори, скелелазіння, експедиції) і навіть відрядження набувають особливої шістдесятницької романтики та естетики, відтвореної в масовій культурі й кіно.
Проєктування та будівництво безлічі експериментальних рекреаційних об’єктів, що кардинально відрізнялися від сталінських неокласичних палаців, знаменує собою тріумфальне повернення в архітектуру відпочинку модернізму. Радянський модернізм 1960-х — принципово соціальна архітектурна течія, головними критеріями якої були економічна доцільність і масовість. Для будівництва максимальної кількості рекреаційних об’єктів (за аналогією до типового житла — хрущовок) вони мали бути дешевими, простими у виробництві та збиранні, гнучкими в комбінуванні, а отже, стандартизованими.
Серед перших будівель нової хвилі модернізму в Україні — експериментальний літній готель «Тарасова Гора» в Каневі, спроєктований найвідомішою українською архітекторкою Наталією Чмутіною. Готель став справжнім символом української прогресивної архітектури 1960-х, увійшовши в усі фахові книжки та журнали. Ба більше, співзвучність «Тарасової Гори» вектору державної архітектурної політики підтверджується особистою присутністю на відкритті Микити Хрущова поряд з авторкою.
З архітектурно-інженерної точки зору знаковість «Тарасової гори» полягає в абсолютній довершеності конструкції, що репрезентує відповідь на економічні, конструктивні та функціональні вимоги. Щоб розв’язати завдання індустріального будівництва баз відпочинку у складно доступних місцевостях, навесні 1961 року архітектори на чолі з Чмутіною розробили ряд проєктних рішень із використанням збірних залізобетонних конструкцій. Підколонник, колона та плита перекриття — лише три конструктивні елементи (!), які разом забезпечували просторову жорсткість всієї конструкції — саме з них набирається скелет — каркас будівлі. Шестикутний (гексагональний) модуль плити створює структуру, яка легко адаптується до ділянки будь-якої форми й поверху будь-якого масштабу. Це рішення максимально уніфіковане щодо витрат матеріалів, оптимізації розмірів та логістики.
Завдяки такій економічній доцільності й стислим строкам будівництва (77 днів) конструктивна схема «Тарасової гори» була втілена ще в кількох об’єктах. Її варіації з різними планувальними та функціональними структурами використані в автопансіонаті в Судаку, готелі «Турист» у Черкасах і турбазі «Перевал» на Верецькому перевалі в Карпатах, про яку йтиметься далі.
Попри усталене уявлення, «відлига» позначилася й на територіальному розвитку Західної України. Завдяки реформі децентралізації (повернення до раднаргоспів) початок 1960-х років виділився більшими економічними вливаннями в локальну інфраструктуру. Розвиток сировинних підприємств, комбінатів, мережі доріг створив ефект загального матеріального добробуту, що було відмінним від сталінських часів і років повоєнної відбудови. Інфраструктурні проєкти спрямовані на використання природного ресурсу гір позначили собою новий виток освоєння Карпат, надовго закріпивши за ними статус чи не головної курортної зони України. Починають формуватися й розвиватися оздоровчі комплекси різної місткості та мережі гірських маршрутів. Особлива щільність і розвиненість курортної інфраструктури Карпат являє собою унікальну комплексну пам’ятку архітектури модернізму. Система карпатських рекреаційно-оздоровчих закладів відображає різноманітні підходи українських архітекторів до відносин гірської природи та архітектури: від модерністського контрасту до контекстуального «гуцульського стилю», від делікатних архітектурних інтервенцій до величезних комплексів — «машин для відпочинку».
У цьому контексті прикладом типово модерністського підходу варто відзначити турбазу «Перевал» (готель літнього типу), зведену 1966 року. До авторського колективу, окрім Наталії Чмутіної, входили архітектори Олена Гусєва, Анатолій Сумар, Валентин Штолько, Анатолій Зубок та інші. Будівля розташувалася на самому гребені Верецького перевалу (860 метрів над рівнем моря) — на той час єдиної дороги із Закарпаття на Львівщину, яка звивистим серпантином пролягає через гірський хребет в напрямку села Климець. При такому транзитному сполученні турбаза знаходиться на початку піших туристичних маршрутів. Експериментальний проєкт Чмутіної тут дещо видозмінений: хоч проглядається загальна схожість модульної сітки «Тарасової гори», проте деталі виконані набагато простіше. Однак цей об’єкт вигідно вирізняє пронизливе поєднання мальовничого природного оточення й залізобетонної конструкції, у якому остання відіграє далеко не головну роль, поступаючись неперевершеному ландшафту. Модерністська архітектура, попри очікування, не прагне сперечатися з природним середовищем, а вигідно підкреслює красу гребеня перевалу, підлаштовуючись і не затуляючи його собою. Гнучко адаптуючись до ландшафту, модулі Чмутіної, немов конструктор, якнайкраще можуть складатися в мегаструктуру будь-якої конфігурації, легко збираючись і розбираючись. Модульний елемент у «Перевалі» демонструє універсальність та варіативність — як естетичну, так і економічну; наче модульний елемент японського метаболізму або розробки для Арктики, він може стати засобом «колонізації» найбільш віддаленої й важкодоступної місцевості, зокрема засобом «освоєння» Карпат.
Крім того, на такому віддаленому високогір’ї сітка модулів Чмутіної дає широке поле для варіативності сценаріїв використання. Уже сама собою типологія бази відпочинку передбачала набагато меншу зарегульованість у її використанні, ніж радянський готель або пансіонат. Такі об’єкти, як турбази, визначали програму тимчасового перебування під час туристичних екскурсій визначними місцями, були розташовані на маршрутах кількаденних походів. База відпочинку Чмутіної опціонально могла стати місцем ночівлі на один день або на всю відпустку без чітко визначеного режиму сну, харчування. Таким чином, турист(ка) міг/могла вільно вибирати тип взаємодії з цією архітектурою та рекреаційним закладом. Однак, попри закладене різноманіття маршрутів і варіативність сценаріїв поведінки, об’єкт вбудований у домінуючий маршрут. Свідомо підкреслена сценографічність розташування об’єкта Чмутіної в контрастному гірському пейзажі на самій вершині серпантина не може не викликати в туриста відчуття співучасті в продуманому дійстві, де подорож перетворюється на специфічний досвід, а туризм – на мистецтво.
Проте сьогодні, безумовно, (пост)радянська система державного відпочинку, яка в минулому мала безліч очевидних мінусів, перебуває на стадії «відмирання». Економічна складова відпочинку зазнала суттєвих змін разом із переходом від планової до ринкової економіки. Виглядає так, що радянські типології не прижилися в нових умовах. Проте чому? У ситуації, коли держава не може виконувати взяті на себе соціальні зобов’язання, сучасна рекреаційна архітектура реагує на зміну підходів і можливостей, пропонуючи нові форми (мініготель, апарт-готель, бутік-готель, хостел, спа-комплекс, відпочинковий комплекс, аквапарк та ін.) замість занепалих старих. Проте що більше впливає на такий стан справ: попит, який формується суспільством, чи підхід управлінців, які не вміло розпоряджаються з пропозицією у вигляді старих баз, санаторіїв тощо? Хай там що, однак із занепадом об’єктів державної рекреаційної інфраструктури суспільство втрачає доступ до дешевого відпочинку й туризму.
А готелі Чмутіної зі статусу об’єктів регульованого відпочинку переходять у повністю нерегульований. Усі чотири експериментальні «готелі-близнюки» занедбані або знесені. «Тарасова Гора» з місця візитів офіційних делегацій вищих осіб держави перетворилася на місце паломництва любителів «пусток», радянського модернізму та іншої пострадянської екзотики. Напівзруйновану будівлю оповили щільні зарості дерев і чагарників, які, подібно до непролазних джунглів, що колись захопили стародавні індуїстські храми, захоплюють тепер спадщину XX століття. Модерністська архітектура готелю, що колись слугувала зв’язкою між природою та людиною, сьогодні поглинається стихією, стаючи частиною екосистеми.
Не поступаються романтикою й руїни близнюка «Тарасової гори» — бази відпочинку «Перевал», оточені мальовничими карпатськими пейзажами. Будівля, втративши всі огородження, своїм кістяком нагадує скелет стародавньої тварини, що зберігся в природному оточенні. На ескізних фасадах Наталії Чмутіної крізь турбазу проглядаються дерева, лінії архітектурного об’єму лаконічні та прямі, адже завданням архітекторки було створити образ, що не мав перевантажити конструкцію зайвими елементами. У наш час, коли від архітектури лишився той самий каркас, головний лейтмотив ідеї — прозорість — ще більше підкреслений. Зараз будівля (чи те, що від неї лишилося) є чистим маніфестом проєктного задуму — це етажер, крізь який просвічується навколишнє середовище та далекі силуети ландшафту. Каркас розчиняється в повітряній перспективі та водночас обрамлює краєвиди, що розгортаються з кожного рівня будівлі.
Модульний каркас елегантно торкається поверхні точками колон, на які спираються плити перекриття. Він прозорий не тільки на рівнях поверхів, але й має наскрізну проглядність між землею та будівлею, ніби левітуючи, і готовий пристосуватися до будь-якої неприступної поверхні. Тим самим він утверджує один із модерністських принципів Ле Корбюзьє: будівля не забирає природи під собою, а ґрунт придатний для рослинності, що живе на ньому. Завдяки оголеності споруда, утративши всі деталі й шари, набуває нового відтінку: наче прекрасні античні руїни, руїни модернізму 1960-х стають частиною ландшафту.
Наше покоління архітекторів — свідки драматичного процесу перетворення Архітектури на Руїну, може, навіть більше — «повалення» Архітектури, а разом з нею й ролі Архітектора в суспільстві. Перед нами, сьогоднішніми, постає вибір: насолодитися естетикою руйнування та покинутості, використовуючи Руїну як матеріал для нових інтерпретацій / спекуляцій / творінь; завдяки Руїнам або разом із ними набути та пережити певний досвід; чи дозволити собі стати новими аборигенами й використати типовий етажер Чмутіної як місце для намету, захищене від опадів і з часом поглинуте природою, тобто перевтілити Руїну на можливість повернутися до свободи неінституційного «дикого» відпочинку під зорями. Однак чи маємо ми вибір зберегти або відновити зразок раннього модернізму — типовий модуль, що готовий «колонізувати» найрізноманітніші ландшафти від моря до гір?
