Восени 1948 року, через півроку після проголошення Ізраїлю, було ліквідовано Єврейський антифашистський комітет. З 1949 року набрала обертів кількарічна кампанія проти «безрідних космополітів» — цим евфемізмом влада позначила єврейську інтелігенцію, щоб уникнути власне слова «євреї», хоча на місцях — бо ж треба було показати, що «космополітами» бувають не лише євреї — за обвинуваченням у «космополітизмі» постраждали й окремі «непатріотичні» представники «корінних» народів.
Згадана кампанія була певною мірою (принаймні до початку Справи лікарів 1953 року) досить «вегетаріанською» для сталінських часів. Після хвилі арештів обвинувачених у шпигунстві членів Єврейського антифашистського комітету і їдишомовних діячів власне єврейської культури прямі репресії припинилися. Асимільованих російськомовних євреїв за поодинокими винятками не заарештовували, а звільняли з роботи і змушували виїжджати до провінції. Хвиля звільнень (або принаймні переведень на нижчі посади) «космополітів» пройшла в усіх наукових і культурних установах, вищих навчальних закладах, творчих об’єднаннях, редакціях газет і журналів. В університетах і гуманітарних науково-дослідних інститутах було звільнено тисячі осіб (подекуди понад 10 % кадрового складу). Вивільнені місця швидко заповнювалися підкреслено лояльними «корінними» кадрами. Та частина «корінних», яка з причини браку освіти, відсутності знання іноземних мов тощо не могла на рівних конкурувати за «хлібні» місця, сприйняла кампанію проти «космополітів» як своєрідне вікно можливостей. Уже в перші місяці 1949 року кар’єристи-посередності майже в усіх сферах культури, освіти й науки почали масово надсилати анонімки, а подекуди й відкрито на комсмольських і партійних зборах обвинувачувати своїх успішніших колег у «космополітизмі», «захопленні Заходом», «відсутності радянського патріотизму» тощо. Щоб стати «космополітом», достатньо було мати відповідний запис у «п’ятій графі» — рядку радянського паспорта, у якому вказувалася «національність» громадянина. Якщо з цим не вийшло — бо ж євреїв на всі установи не вистачало, а «космополітів» треба було відшукати всюди, — достатньо було стежити за іноземною фаховою літературою.
Архітекторам тоді певною мірою пощастило. Вплив «національного фактора» на професійну конкуренцію був незначним порівняно з гуманітарними науками, мистецтвом чи літературною й мистецькою критикою. Надто вже очевидним був особистий професіоналізм кожного. Та й із умовними «західними впливами», які могли б стати приводом для обвинувачень у нелояльності, загалом кажучи, покінчили ще у 1930-ті. До архітектурного середовища України ця хвиля докотилася аж на початку 1950-х, коли в інших галузях її було більш-менш завершено.
Однак норму на вичищення «потенційно нелояльних» треба було виконувати. Найбільші посередності в архітектурі, єдиною чеснотою яких була лояльність до сталінізму, чудово відчували дух післявоєнної епохи. Серед постраждалих за «космополітизм» (а для повноти картини й більшого ефекту також за «український буржуазний націоналізм») архітекторів єврейського походження був Йосип Каракіс — один із найяскравіших українських архітекторів першої половини XX століття.
«Пропрацювання» Й. Каракіса почалося восени 1951 року. Сама ідея поєднання закиду в «українському буржуазному націоналізмі» за побудований у стилі сталінського бароко зі звичайним для цього стилю використанням елементів українського бароко готель «Жовтень» (з 1991 року — «Україна») із ритуальними обвинуваченнями в «космополітизмі» виглядала безглуздо й нелогічно. Однак справу було вирішено наперед. Каракісові спроби захиститися, як і намагання студентів заступитися за свого вчителя, були марними. Сама ж готовність студентів Київського інженерно-будівельного інституту боротися на боці свого викладача — ця історія стала відомою як «лист 13» — свідчила про сміливість і особисту порядність майбутніх архітекторів.
Згаданий лист, підготований групою учнів Каракіса різних національностей (це питання для них не було навіть другорядним), став неочікуваним демаршем для організаторів цькування викладача. Лише випадком можна пояснити те, що самі підписанти документа не постраждали через свої дії. Проте оскільки приводом для обвинувачень насправді був аж ніяк не доробок майстра і навіть не сама по собі його «п’ята графа», а загальна атмосфера в пізньосталінському суспільстві, змінити ухвалене вищими інстанціями рішення було неможливо. Наступного року Йосипа Каракіса звільнили з інституту.
Можливо, саме «лист 13» і гідна подиву солідарність студентів вплинули на формат звільнення — викладач втратив роботу «відповідно до затвердженого нового штатного розпису», яким скорочувалася кількість виділених на його кафедру годин. Політичні обвинувачення в наказі не згадувалися. Завдяки цьому, на відміну від сотень інших жертв боротьби проти «космополітів», виступів на захист яких не було, Каракіс не мусив виїжджати за межі республіки. Нехай і без сталих заробітків, він усе ж таки зміг залишитися в Києві й дочекатися смерті Сталіна і згортання антисемітської кампанії.
Ініціатором «листа 13» був студент єврейського походження Михайло Будиловський, який значно пізніше потрапив під маховик іншої радянської антисемітської кампанії. Під час чергової хвилі боротьби із «сіонізмом» у 1970-ті (вона активізувалася після перемоги Ізраїлю у Війні Судного дня 1973 року) він змушений був емігрувати до США, а його ім’я демонстративно викреслили зі списків авторів його робіт. Але це була вже зовсім інша епоха.
