Беручи за основу національні ідеї, представники української інтелігенції, зокрема архітектори, прагнули піднести українську культуру, вивчити й відродити минуле української архітектури, зробити її загальним надбанням. Засобами мистецтва відтворювалися так звана золота доба національної історії та її герої. Архітектори національного романтизму, за висловом Євгенії Кириченко, «були зайняті пошуками не стільки нового, скільки національного стилю. Для них поняття “нове” було персоніфіковане у почуття “національне”, тим-то вони апелювали до вітчизняної спадщини, вбачаючи у ній підтвердження і доказ існування власної національної традиції, намагаючись її відродити». Виразниками ідеї української національної самобутності в архітектурі стали взірці з народного зодчества та спадщини доби Гетьманщини.
До того ж бурхливий розвиток технічного прогресу й нових економічних відносин призводили до руйнації традиційного вжиткового мистецтва та зодчества. Бездержавним народам це загрожувало втратою культурної ідентичності. Утіленню народної вжиткової творчості в монументальне мистецтво, творенню нових архітектурних стилів сприяла діяльність прихильників напряму національного романтизму. Водночас митці прагнули міцніше пов’язати свої творіння з новітніми на той час тенденціями в архітектурі й техніці будівництва, що робило результати їхньої праці проявами модернізації.
Вживання унікальних українських форм, які виробились упродовж століть, на початку XX ст. призвело до створення нових архітектурних образів, в яких новаторські риси поєднувалися з історичною архітектурною спадщиною. Перші прояви українського стилю мали місце на Лівобережній Україні в середині XIX ст. (будинок для гостей у маєтку Григорія Галагана в с. Лебединці на Чернігівщині, архітектор Євген Червінський, 1856 р.). Наприкінці XIX — на поч. XX ст. Галичина стає важливим центром розвитку українського стилю. Українські історико-архітектурні, пам’яткознавчі та етнографічні дослідження кінця ХІХ — початку ХХ ст. дали інформацію про традиційні джерела формотворення для архітекторів. Етнографи (Федір Вовк, Василь Горленко, Порфирій Мартинович, Олександр й Марія Русови, Микола Сумцов, Володимир Шухевич) опосередковано вивчали традиційне українське зодчество. Пошуками традиційної своєрідності вітчизняної архітектури на основі народних форм захопилося чимало українських зодчих. Серед них були Bасиль Кричевський, Іван Левинський, Cергій Тимошенко, Костянтин Жуков, Дмитро Дяченко, Віктор Троценко та десятки інших імен. Вагомий внесок у народження мистецького напряму зробили художники Сергій Васильківський, Микола Самокиш, Опанас Сластіон, Іван Труш. Значна частина їх об’єднала свої зусилля в архітектурному відділі Харківського літературно-художнього гуртка, очолюваного художником Сергієм Васильківським. Вони створили багато національно своєрідних з погляду архітектури проєктів будівель, частину яких було реалізовано.
Протягом першої третини ХХ ст. в Україні запроєктовано й частково здійснено будівництво різних типів будівель і споруд та їх комплексів з ознаками українського архітектурного модерну. За своєю функцією та естетикою більшість споруд носили підкреслено демократичний і новаторський для свого часу характер, були спрямовані на широкі кола українського суспільства.
Найяскравішим твором архітектури в цьому стилі на початку XX ст. стала будівля Полтавської губернської земської управи, побудована у 1903–1908 рр. за проєктом Василя Кричевського. У декорі фасадів та інтер’єру використовувалися орнамент і колірна гамма української народної художньої творчості. У композиції більших будівель застосовувалися вежі, подібні до дзвіниць українських дерев’яних церков.
Характерні риси українського архітектурного стилю початку XX ст. виявилися у вирішенні дахів, які були переважно високої чотирисхилої форми й нагадували обриси дахів народних хат. Баштоподібні виступи також нерідко увінчували пірамідальні дахи, іноді із заломами або грушоподібними банями. В багатьох випадках будинки набували активного і романтичного за характером силуету, що виділяло їх серед навколишньої забудови.
Цегляні стіни часто мали натуральний колір кераміки, або їх штукатурили. Характерною формальною ознакою українського архітектурного модерну стало використання геометричної форми, що являла собою поєднання прямокутника з трапецією. Запозичена з українського народного зодчества, ця форма окреслювала архітектурні маси, віконні та дверні прорізи, ніші. Серед декоративних форм найбільшого розвитку набули панно, розетки, трикутні вставки, фризи, кольорові смуги, ритмізовані вкраплення у вигляді окремих плиток, які значно пожвавлювали площину стіни.
На початку XX ст. сформувалися головні стильові напрями українського архітектурного модерну — декоративно-романтичний, раціоналістичний, необароковий, неокласицистичний.
У Галичині застосування української стилістики з кінця ХІХ ст. визначалося різними термінами: «народні руські форми», «національний архітектурний стиль», «візантійсько-руський стиль», «гуцульська сецесія» та ін. На українських етнічних територіях у складі Російської імперії на початку ХХ ст. об’єкти з українськими елементами тогочасні дослідники виділяли в так званий новий український стиль (також вживані назви «народний стиль», «південно-російський (малоросійський, український) стиль» та ін.). Згодом під впливом публікацій Євгена Сердюка було утверджено назву «український модернізований стиль», а Григорій Коваленко і Костянтин Шероцький визначали його як «український архітектурний модерн».
Цей напрям набував розвитку й після Перших визвольних змагань 1917–1921 рр., зокрема в межах УСРР. Використанню прийомів українського архітектурного модерну сприяла нетривала політика українізації, культурне явище Червоного ренесансу в 1919–1934 рр. У 1920-ті рр. стиль був особливо поширений як у сільських, так і в промислових районах України. У роки ж індустріалізації 1930-х рр. архітектори використовували його значно рідше. У цьому стилі будували будинки та гуртожитки, робітничі клуби, селянські будинки, будинки місцевих рад, школи та лабораторії, заводські контори, виставкові павільйони, сільські господарські будівлі та інше.
Ключові діячі українського архітектурного модерну не дарма були активними учасниками політичного життя початку ХХ ст., включаючи революційні події 1905–1907 і 1917–1921 рр. Цей стиль конструювався, трансформувався і розвивався разом із модерною українською ідентичністю.
Як і в культурі, архітектурний модерн був відповіддю на ті зміни, що принесла з собою індустріальна революція, стрімка урбанізація та науково-технічний прогрес, а заразом і на проблеми дискримінації, соціальної нерівності, сегрегації, нерівного доступу до освіти та кар’єрних можливостей, взаємовідносин між селом і містом, центром і периферією. Нові явища потребували нових відповідей від інтелектуальної еліти, а також її професіоналізму. Поява архітектурних та будівельних факультетів, зокрема в Харківських вищих навчальних закладах, ставала фундаментом для подальшого розвитку ідей архітектурного модерну.
Архітектори шукали способи робити недорогу й технологічну архітектуру, в дусі прогресивізму. Романтичні ідеї наштовхували на пошук мистецьких рішень у народній культурі й фольклорі. Соціалістичні ідеї ― на зведення суспільно важливих будівель. Відомими є школи Лохвицького земства, гімназії, лікарні, залізничні вокзали, будинки земств, інженерів, «просвіт», страхових товариств. Український архітектурний модерн мав бути народним не лише візуально, а, що найголовніше, і за своєю функцією. Його ідеологія егалітарна. Сотні різноманітних об’єктів, розкиданих по всій Україні, об’єднують дві ключові риси ― пошук унікальних українських форм мистецького висловлення та соціальна складова.*
