У Радянському Союзі піонерські табори засновували при комсомольських осередках підприємств вже на початку 1920-х років. У 1925 році на південному узбережжі Кримського півострова відкрив свої двері легендарний Артек. На той час табори здебільшого були наметовими й мали тимчасовий характер. Перші дерев’яні будинки з’явилися в тому ж таки Артеку лише в 1928 році. Архітектура дитячих таборів у СРСР еволюціонувала після ширших зрушень в уявленнях про функцію та організацію місць відпочинку і підходу владних та архітектурних кіл до репрезентації радянської ідеї в цілому. Додатково на них впливало і структурування фінансування.
Однак були й елементи, притаманні майже всім таборам, без яких вони не могли виконувати завдання, покладені на них Комуністичною партією. З огляду на це, стандартний табір мав складатися з адміністративного корпусу, кухні з їдальнею, спальних корпусів, туалету, душу, медпункту, спортивного майданчика та майданчика з флагштоком для проведення лінійки. До цього мінімуму з часом і за умов належного фінансування могли додавати ігротеку, місце для організації дитячих гуртків, Ленінську кімнату, бібліотеку, кінотеатр, концертний зал або майданчик, басейн і навіть маленький зоопарк.
Архітектурна стилістика таборів змінювалася в рамках загальних тенденцій, властивих радянському архітектурному процесу. Лише в кількох таборах можна побачити неокласичний стиль та ампір — тих, що залишилися з часів правління Сталіна. Слід зазначити, одначе, що вони ніколи не досягали грандіозних масштабів радянських санаторіїв, побудованих у той час. Усе-таки за Сталіна фінансування дитячих таборів мало дуже низький пріоритет у державній політиці. Більше того, сама організація цього фінансування була досить неефективною. З приходом до влади Микити Хрущова ситуація змінилася. Цей лідер приділяв молоді й дітям багато уваги. За його правління змінилася система фінансування таборів, які стали відповідальністю великою мірою радянських підприємств, а не виключно профспілок, як було до того. Уже в 1958 році було затверджено масштабну перебудову Артека (архітектор — А. Полянський), яка символізувала модернізацію влади, її відкритість до нового та особливу увагу, спрямовану саме на дітей як майбутнє країни. Дуже характерною у цьому сенсі є архітектура комплексу «Морський», яка поєднувала ідеї комуністичного виховання (кількість дітей у кімнаті мала відповідати кількості членів однієї «ланки» піонерського загону; особливу увагу приділяли місцям, де загони могли збиратися і працювати над виконанням піонерських завдань) з модерністськими архітектурними рішеннями (функціональність, мінімізація бар’єру між внутрішнім простором будівлі та її оточенням, використання наперед підготованих елементів у конструкції).
Із середини 1960-х років архітектура і в цілому організація простору піонерських таборів дедалі рухалася до покращення комфорту дітей. Зокрема, у таборі імені Заслонова Південної залізниці (зараз «Мрія», м. Євпаторія, 1960 р.) кімнати були розраховані не на шість піонерів — членів однієї ланки, як у «Морському», а на чотирьох, що забезпечувало вищий рівень приватності й комфорту. Особливо уважно ставились і до території табору. Під час будівництва табору імені Заслонова спеціально завезли чорнозем для культивації рослин, які на місцевому ґрунті вижити не могли. Паралельно з цими процесами посилюються вимоги влади до ідеологічного виховання дітей. За ініціативи Хрущова, наприклад, до виховної програми таборів були введені елементи праці, передусім сільськогосподарської, що відповідало новій освітній стратегії радянського лідера, спрямованій на підготовку робітників промисловості, колгоспників та інженерів. За правління Леоніда Брежнєва цей курс змінився і натомість посилився акцент на військовій підготовці. У архітектурних рішеннях ідеологізація відбилася в експериментах із силуетами будівель та організацією простору для занурення дітей у середовища, які транслювали б ідеологічні повідомлення архітектурними засобами виразності. Так можна схарактеризувати комплекс «Зоряний» табору «Молода Гвардія» (1972 р.), побудований у формі корабля.
Розглядаючи радянські піонерські табори, важливо не забувати, що описані вище приклади були радше винятками, ніж правилом. Будівництво і підтримка функціонування цих комплексів, часто розташованих далеко від житлових поселень з належною інфраструктурою, були надзвичайно дорогими. Через це більшість таборів все ще являли собою прості дерев’яні конструкції, де про архітектурну стилістику або таку розкіш, як каналізація, басейни та концертні зали, не йшлося.
Досвід дітей у піонерському таборі залежав від багатьох факторів. Наприклад, за часів пізнього СРСР діти, які мали таку розкіш, як окрема кімната у квартирі, почувалися незручно, потрапивши до спального корпусу, де мали ділити простір з п’ятьма, а іноді сімома однолітками. Відсутність душу й туалету в корпусах, притаманна більшості таборів, створювала додаткові незручності, особливо вночі. Виховна робота в таборах також була своєрідним викликом. Табірний розклад зазвичай був спрямований на те, щоб діти проводили якомога менше часу на самоті. Дехто насолоджувався такою організацією дозвілля, адже не треба було вигадувати, чим заповнювати вільний час. Для інших неможливість побути самому та самостійно обирати заняття протягом дня були справжнім випробуванням. Багато залежало і від піонервожатих, які могли зробити табірні заняття цікавими, уважно ставитися до потреб дітей, але могли бути й нечутливими і подекуди агресивними. Загалом важко говорити про якийсь уніфікований табірний досвід, окрім як про життя в умовах надзвичайно обмеженого особистого простору, за містом і без батьків.
Радянські дитячі табори були невіддільною та органічною частиною системи соціальних послуг, характерної для соціалістичного устрою. Їх фінансування надходило значною мірою від підприємств, які мали будувати такі заклади на вимогу держави. Дитячі табори були символом того, що радянська держава піклувалася про народ, і саме як елемент цієї системи більшість з них перестала функціонувати після розпаду СРСР. Забезпечення таборів вимагало значних постійних капіталовкладень, які стали неможливими в межах ринкової неоліберальної економіки. Зараз в Україні дитячі табори поступово відроджуються, але вже у новій формі та з опорою на нову економічну модель. Вони стали більш мобільними, компактними і надають перевагу потребам дитини перед вимогами держави.
Проте чи дитина почувається в таборах повноцінною людиною, яка має право на особистий простір, свободу виявлення думок та, зрештою, на життя?
