Головна площа України не була запланована як вільний політичний простір. Після знищення забудови під час Другої світової війни, Хрещатик і розчищену від руїн затишну імперську Думську площу значно розширили. Перетворили на осердя сталінського ідеологічного архітектурного ансамблю. Хрещатик став головною віссю для партійних процесій, а Майдан (тоді — площа Калініна, згодом — площа Жовтневої революції) — місцем для офіційних мітингів за участю вищого керівництва УРСР. Подія була позначена символічно: 1977 року тут спорудили масивний монумент Леніну. 1990-го це місце, як найбільш видиме і центральне у Києві, вперше в політичній історії сучасної України стало осередком громадського протесту і репрезентації однієї з суспільних груп, витіснененої із публічної сфери. Це була студентська Революція на граніті. Майдан вперше «окупували» за допомогою наметів і постійного перебування на ньому (початок традиції). Пізніше він став головним простором для репрезентації громадських протестів, найбільші з яких — акція «Україна без Кучми» (2001), Помаранчева революція (2004) і, звісно, події 2013–2014 років. Та Майдан не був до цього пристосований у просторовому сенсі. Він залишався великою соціалістичною площею, розділеною на дві частини широкою автомагістраллю.
Міські економічні еліти і державні апарати вдаються до архітектурних, економічних, поліцейських методів контролю і регуляції публічних просторів. Масова комерціалізація центральних площ дала змогу поєднати державний контроль над публічністю з отриманням надприбутків від приватизації та подальшої комерційної експлуатації. Так, масштабна реконструкція Майдану у 2001–2003 роках, проведена за прикладом Москви, перетворила його на максимально стерильний комерціалізований простір, фактично на дах підземного торгового центру. На деякий час це виключило площу з ментальних мап містян як місце громадської політичної активності. Майдан став місцем масового споживання, незручним для мітингів чи інших політичних зібрань. У такому стані площа існувала майже 10 років, з метафори громадської мобілізації поступово перетворившись на приклад комерціалізації та споживання масової культури.
«Право на місто» — і як право на доступне приватне помешкання, і як право на доступний публічний простір — стає базовим правом сучасності. Ця аксіома міських протестів і соціальних рухів вперше була концептуалізована філософом Анрі Лефевром напередодні 1968 року в Парижі. Пізніше вона увійшла до його теорії соціального виробництва простору.
В межах боротьби за публічний простір у повсталих містах (Париж 1968-го чи Стамбулі 2013-го) протести на Майдані 2013–2014 років, зокрема його «окупація», і були реалізацією колективної вимоги «права на місто». Права на свободу голосу і свободу мирних зібрань, права суспільних груп бути політично видимими у центрі міста.
Майдан висував не тільки політичні вимоги. Це була і громадська вимога забезпечення права на відкритий, несегрегований публічний простір, нередукований до демонстративного споживання. Характерно, що однією з легальних (у сенсі права держави за допомогою судових рішень і репресивних апаратів виключати з приватизованого простору порушників права власності) причин для розгону студентів у ніч на 30 листопада 2014 року була «необхідність встановлення ялинки і підготовки площі до святкування Нового року». Подібні механізми превентивного очищення публічних просторів шляхом комерціалізації, імітації політичної активності (провладними замовними мітингами) або підготовки судових заборон «наперед» характерні не тільки для України, а й для всіх авторитарних режимів і слабких демократій. Печерська площа у Києві (перед Центральною виборчою комісією) понад два роки була зайнята продуктовим ринком, який демонтували одразу після протестів на Майдані. Площа Конституції (перед Верховною Радою) була оточена парканом, який, з одного боку, не давав змогу проводити там стихійні мітинги, з іншого — разом із загонами «Беркуту» і внутрішніх військ захищав провладні демонстрації 2013–14 років.
Після завершення активних протестів Майдан ще кілька місяців функціонував як вільний простір громадської мобілізації. На окупованій і відвойованій у держави, капіталу і автомобільного руху території діяли політичні, культурні та соціальні ініціативи. Серед них — велоремонтна майстерня («Велоферма»), архітектурний воркшоп («Архнамет»), галерея («Мистецький Барбакан») і партизанські городи. Новий київській мер Віталій Кличко, який прийшов до влади на хвилі Майдану, ініціював розчистку останнього, використовуючи типову комунально-поліцейську риторику «відновлення благоустрою і авторуху». З серпні 2014 року Майдан фактично повернувся до стану простору напівсонного споживання. Лише до річниці трагічних подій тут створюють виставкові проєкти, проводять меморіальні мітинги і культурні заходи.
Водночас з весни 2014-го нова міська влада під тиском суспільства розпочала підготовку архітектурного конкурсу на увічнення героїв Небесної Сотні. Він швидко переріс у проєкт реконструкції всього центру міста. 1 листопада 2014 року розпочався міжнародний конкурс на Концепцію оновленого громадського простору центрального міського ядра «Територія гідності». Його підготовка проходила у безпрецедентний для України спосіб пошуку суспільного консенсусу. Попри те, що переможець давно відомий, попри те, що вже завершений окремий конкурс на Музей Майдану, жодні роботи з проєктування не почалися.
