Щось подібне ми можемо бачити і в інших сферах, зокрема в архітектурі, де пам’ять про українську народну традицію будівництва поєдналася з прогресивністю американських модерністських сакральних споруд. На перетині з’явилося щось абсолютно нове — греко-католицькі церкви, які переривають тяглість візантійського хрестовокупольного храму, ламають симетрію, але в них дивовижно вгадуються форми карпатських дерев’яних церков. Саме таким є творчий спадок канадського архітектора Радослава Жука. Він народився 1931 року в Любачеві (сьогодні місто перебуває у складі Польщі, але на той час у ньому проживало багато етнічних українців). Уже в 1940-х роках родина Радослава Жука емігрувала до Австрії, а згодом — до Канади. Архітектурну освіту він здобув у Макгільському і Массачусетському університетах. Останній має славу провідного університету у сфері технологічних розробок та одного з найкращих технічних вишів світу з підготовки архітекторів. У 1956–1959 роках Радослав Жук працював в архітектурному бюро «Rother Bland Trudeau». Він продовжував практичну діяльність, поєднуючи її з викладанням у Торонтському та Манітобському університетах, нині є почесним професором Макгільського університету.
Здавалося б, чи можна вразити нас, розпещених кількістю об’єктів українського радянського модернізму, багатоманітністю форм та прийомів архітектури ХХ століття? Однак мережа модерністських греко-католицьких церков авторства Радослава Жука, що є визначними пам’ятками провінції Манітоби, захоплює не просто багатовимірністю об’ємно-просторових рішень і навіть не розмаїттям тем чи стилістичних напрямків, а перш за все багатством думок і сценаріїв. Радослав Жук витончено вписує власну інтелектуальну інтерпретацію української архітектурної традиції в канадський регіональний модернізм. Його україно-канадський регіоналізм має різні модальності: тут і чисті форми інтернаціонального модернізму — легкі, наче папір, пластичні елементи стін, наскрізно зв’язані прозорим склом Українська католицька церква Пресвятої Родини у Вінніпезі, 1964 р. (Holy Family Ukrainian Catholic Church), Українська католицька церква святого Йозефа у Вінніпезі, 1964 р. (St. Joseph’s Ukrainian Catholic Church), і нюансна робота з пропорціями глухих об’ємів цегляної кладки, як в Українській греко-католицькій церкві святого Михаїла у Трансконі, провінція Манітоба, 1966 р. (St. Michael’s Ukrainian Catholic Church), або поєднання фактур ажурних скляних вітражів та масиву натурального каменю в Українській греко-католицькій церкві святого Михаїла в Тиндалі, провінція Манітоба, 1963 р. (St. Michael’s Ukrainian Catholic Church). Регіональний модернізм Жука вже у 1980-х роках має своє втілення у постмодерністських формах церкви святого Йосафата у Рочестері, США, 1979 р. (St. Josaphat’s Ukrainian Catholic Church), та церкви святого Стефана у Калгарі, 1982 р. (St. Stephen’s Byzantine Ukrainian Catholic Church), що перегукуються з роботами Луїса Кана та Маріо Ботти. З розпадом Радянського Союзу нарешті з’явилася можливість побудувати церкву і в Україні. У 1995 році розпочалося будівництво церкви Різдва Пресвятої Богородиці (Nativity of the Theotokos Ukrainian Greek-Catholic Church) у Львові на Сихові. Ця церква стоїть осібно у творчості Радослава Жука, адже на відміну від всього його доробку її форми найближчі до візантійського канону, а важкі об’єми та симетричний силует відсилають до архетипних православних хрестовокупольних храмів. Але з іншого боку, ця церква виділяється і серед всієї сучасної сакральної архітектури України: своєю модерністською мовою вона разюче контрастує з розмаїттям необарокових, псевдоруських, псевдокласичних та відверто кітчевих форм, які заполонили всі українські міста в останні 30 років. При цьому експресіоністські розписи церкви Різдва Богородиці авторства львівського митця Святослава Владики радше слугують прикладом сучасного мистецтва, а не жорсткого іконописного канону. Можливо, саме за таку принципову відмінність цього об’єкта від українського «церковного мейнстріму» Радослав Жук отримав 2011 року Державну премію в галузі архітектури.
Але в нас найбільшу зацікавленість викликає дещо інше: дуже знайоме, впізнаване, рідне і водночас дивовижне, приголомшливе та недосяжне навіть для сучасних українських архітекторів — ті церкви Радослава Жука, що інтерпретують народне дерев’яне зодчество Карпат. Це Українська католицька церква Пресвятої Євхаристії у Торонто, 1967 р. (Holy Eucharist Ukrainian Catholic Church), Українська католицька церква Святого Хреста у Тандер-Беї, 1968 р. (Holy Cross Ukrainian Catholic Church), Українська католицька церква Пресвятої Трійці у Кергонксоні, США, 1976 р. (Holy Trinity Ukrainian Catholic Church). Вони не повторюють старих форм, не цитують народних традицій буквально, не привласнюють елементи та не стилізують. Вони говорять зі світом простою сучасною мовою про складні питання національної ідентичності не окремими словами або їх уривками і навіть не реченнями, а цілими історіями. Водночас ці архітектурні висловлювання не зводяться до осучаснення етніки. Упізнаваний силует на горизонті, гра світлотіні в підкупольному просторі, тепло дерева майже осяжно переносять у просторі та часі. Ця архітектура здатна збудити відчуття «пригадування», передати емоцію, нюанс і більше того — сутність та сенс, що вислизнули з-під уваги українських радянських архітекторів. Ця архітектурна поезія — маніфест про спадщину та культуру, про її драму, трагедію, виживання і відродження. А всі об’єкти-розповіді Жука разом вишиковуються у своєрідний епос-роздум про втрату одного і надбання чогось зовсім іншого, не менш вартісного.
Ще буквально вчора канадська та материкова Україна існували як паралельні світи, але падіння залізної завіси уможливило їхню зустріч. Канадські родичі тепер можуть здійснювати паломництво на батьківщину своїх прадідів і навпаки — запросити в гості свою українську родину. Тоді міфологічне уявлення про забуту батьківщину зустрічається з повсякденною сірою реальністю пострадянської України. Вони все ще не позбулися ностальгії за Карпатами та сільськими пейзажами, а ми все ще не забули, що вони теж мають коріння тут. І десь там, посеред Сихівського панельно-збірного житмасиву, наче матеріальне втілення цього «повернення», виростає (пост)модерністська церква Різдва Пресвятої Богородиці Радослава Жука — недостатньо радикальна для сьогочасної Америки і досі занадто радикальна для України.
