«Атомоград» є досить молодим і дещо неформальним терміном. Атомогради ― це містобудівні утворення, зведені при АЕС для проживання її працівників. Такі міста-супутники АЕС часто є плановими, тобто спорудженими з нуля на нових територіях відповідно до попередньо розробленого плану та комплексного проєкту. Вони не тільки демонструють характер відносин між суспільством, владою, промисловістю, а й часто відрізняються особливою соціально-економічною структурою населення та організацією життєвого простору. Це і концентрація відповідних фахівців, і спосіб організації їх життєдіяльності, і логіка технології архітектурного проєкту. Отже, атомогради ― це типологія міст, які є частиною інфраструктури для забезпечення роботи АЕС.
Можна виділити два типи атомоградів: військові й мирні. Військові були частиною військової інфраструктури, їх будували при підприємствах, на яких виготовляли атомне озброєння. Підпорядковуючись Міністерству оборони, такі атомогради були закритими ― ЗАТО (закриті адміністративно-територіальні утворення). Своєю чергою мирні атомогради будували при АЕС, відповідно, як частину енергетичної інфраструктури. Підпорядковуючись цивільному Міністерству енергетики, вони були відкритими для відвідування не лише радянськими громадянами, а й іноземними делегаціями, ставали показовими містами.
У всіх радянських атомоградах архітектори приділяли підвищену увагу якості міської інфраструктури: зеленій, інженерній, соціальній, культурній, пішохідній, транспортній і навіть велосипедній інфраструктурі. Але в Славутичі критерії якості благоустрою середовища, здається, досягли максимуму, можливого для радянського містобудування.
Складається враження, що Славутич розроблявся як курорт або принаймні як певна відплата для людей, що постраждали від Чорнобильської катастрофи і продовжували працювати над ліквідацією її наслідків. Автори проєкту міста приділили увагу інтеграції кварталів у природний ландшафт: Славутич побудований майже просто посеред лісу. Окрім того, в транспортній системі безсумнівну перевагу мають пішоходи та велосипедисти: відсутній міський транспорт, тротуари обладнані велодоріжками, що об’єднуються в один маршрут. Мережа майданів, пішохідних вулиць і бульварів мала б стимулювати містян до комунікації. Славутич позбавлений звичної для радянських атомоградів монотонності завдяки різноманітності просторово-композиційних і планувальних рішень. Місто насичене художніми композиціями і малими архітектурними формами. А також, що найцікавіше, у ньому немає ядерної та комуністичної символіки.
З позиції сьогоднішнього дня при детальнішому аналізі міське середовище Славутича здається вже не таким ідеальним: інфраструктура не завжди комфортна, експериментальні містобудівні підходи іноді лише формальні, а деякі задуми, що так і не були реалізовані 1988-го, встигли втратити актуальність. Наприклад, на практиці велосипедна інфраструктура непридатна для повноцінного регулярного використання за сучасними вимогами. За спогадами архітекторів, ту велоінфраструктуру вони проєктували вперше, не маючи жодних нормативів і стандартів, та ще й не розуміючи до кінця самого процесу користування нею. Тобто оцінюючи ідеальний образ міста 1986–1988 років необхідно враховувати різницю сприйняття явищ і понять тоді й зараз. Для радянських архітекторів і громадян цей проєкт був на грані можливого і уявного. Але найбільш приголомшливе для сучасних українських архітекторів — усвідомити, що Славутич залишається таким і зараз, попри те що з часу його виникнення минуло вже понад 30 років.
Нині Славутич відомий у світі насамперед завдяки своєрідній пізньорадянській архітектурі, в Україні — завдяки міжнародному фестивалю кіно та урбаністики «86». Протягом багатьох років Славутич прагне бути відкритим містом не тільки для офіційних делегацій і туристів, а й для урбаністичних і громадських ініціатив. На відміну від стереотипних промислових мономіст, багато з яких зіткнулися з непереборними проблемами в пострадянський період, уся мережа соціально-культурної інфраструктури та публічних просторів Славутича продовжила працювати і є максимально відкритою як для самих жителів міста, так і для міжрегіональних і міжнародних проєктів, ідей, експериментів.
Але інфраструктура ― це насамперед зв’язок та мережі, які перебувають «за» і «під» будівлями. І найцінніші зв’язки, які залишаються «за» в будь-якому місті й тим паче в невеликій спільноті, ― це людські зв’язки, мережа людей.
