Бароко виникло як відповідь на кризу гармонійності Ренесансу, що на той час уже вичерпала себе. Людині, яка зіткнулася з нескінченністю, з необхідністю освоювати нові простори, потрібна була мова, що виходила за межі жорсткого канону. Але інструментарій бароко виявився також принципово обмеженим, як і інструментарій будь-якого кризового стилю. Відповідно як політичній владі, так і митцям доводилося миритися з мозаїчністю реальності, у якій вони існували і яку збиралися підкорювати. Водночас інструменти концентрації достатньої кількості ресурсів, що дозволили б звести різноманіття локальних особливостей до єдиного стандарту, ще були недоступними. Пізніше відповіддю на цей диктат хаосу став класицизм.
Стиль бароко виявився чи не найкращим ідейним фундаментом української колонізації нових степових рубежів, згодом — культурного місіонерства далі на схід, у Московію, а по тому і в Росію. Дикий степ як своєрідний фронтир ― це простір на стику, простір можливостей, сприятливий лише для тих, хто може ним скористатися. Символічним утіленням цього багатогранного процесу освоєння у широкому європейському культурному контексті міг би стати кінь Мазепи, описаний Вольтером і Байроном. Кінь, що несеться степовими просторами у нескінченність. І герой, прикутий до нього фатумом, який урешті-решт долає цю нескінченність і отримує простір для нових можливостей.
Козацтво, подібне до явища бароко, виникло як антитеза державі, а закінчилось як політичний парадокс. Значна частина вихідців із козацької старшини пізніше долучиться до побудови грандіозного модернізаційного проєкту ― Російської імперії. Інша частина протистоятиме йому та зрештою програє. Можливо, річ у тім, що козаки свого часу органічно вписувалися в бароковий світ, але не знайшли собі місця в модерні.
Тому архітектурна мова козацького бароко найкраще розшифровується саме через категорію парадоксу. Вона водночас народна і елітарна. Глобальна і локальна. Доступна, але складна для прочитання. Метафорична і функціональна. Підлаштовується і нав’язує.
Раннім прикладом козацького бароко можна назвати Іллінську церкву в Суботові, яку збудували 1653 або 1656 року. Вона мала слугувати родовою усипальницею Хмельницьких. Водночас стала справжнім пам’ятником гетьману і його епосі.
В Іллінській церкві яскраво поєднуються функціональність оборонної споруди і метафора фортеці ― опорного пункту козацтва серед степу. Стилістично вона ще явно наслідує польські зразки. По-перше, контрастність ― чорний дах і білі стіни. По-друге, впізнаваний дещо капризний фронтон, у силуеті якого важко не помітити риси польського бароко. Подібно до держави, яку будував Хмельницький, церква в Суботові стала першою спробою козацтва конструювати реальність через архітектуру, яка ще перебувала під значним впливом попередніх досвідів.
Після смерті Богдана Хмельницького козацтво пройшло складний пошук ефективних моделей організації влади у місцевих реаліях. Після низки значних політичних і соціальних потрясінь саме гетьману Іванові Мазепі вдалося максимально скористатися всіма доступними інструментами. Вони дали йому змогу сконцентрувати й унезалежнити своє становище як гетьмана і становище козацтва як провідної суспільної групи. Тепер воно було здатне не лише копіювати, адаптувати і наслідувати, а й конструювати власний модернізаційний проєкт. У мазепинській архітектурі проглядаються перші спроби відійти від строгої функціональності до більш гібридного стилю, що і проявилося в Чернігівському колегіумі.
В освітньому закладі, просвітницькому за функцією, проте закритому за устроєм, навчалися переважно представники козацької старшини і заможних міщан. Як і будь-який колегіум, він консервував знання більше, ніж поширював їх.
Дещо атектонічний, монолітний і ваговитий об’єм будівлі контрастує з пишним, хоча досить грубим декоруванням. Саме деталі видають тут щирість і наївність. Мазепинське бароко залишається парадоксальним. Це ще не «високий» стиль, який впровадили професійні архітектори, а радше робота ремісників будівельної артілі. Однак нестандартна і мудрована форма баштового барабана свідчить про пошук авторами автентичного, творчого шляху, а не про наслідування звичного методу калькування.
Мазепинське бароко ще не здатне диктувати умови, хоча вже вміє синтезувати. Водночас воно поглинає всі деталі, важливі для тогочасної Гетьманщини. Мазепинський модернізаційний проєкт глибоко вкорінений у локальних контекстах.
Натомість собор Різдва Богородиці у Козельці ― перемога естетичної парадигми над практичною. Він збудований у 1752–1763 роках на замовлення родини Розумовських за участю двох знаменитих українських архітекторів того часу ― Андрія Квасова й Івана Григоровича-Барського. Козелецький собор є зразком уже «високого» архітектурного стилю і продуктом професійної архітектурної школи. Форма й академізм перемагають щирість і пошук.
Розташування й пропорції собору натякають на класицизм ― стиль, що прийде на зміну бароко. Він є просторовою домінантою серед руралістичних пейзажів і добре проглядається на горизонті. Зблизька ж і далі перебуває в діалозі з мазепинським бароко, із його дивнуватим поєднанням грубих і наївних деталей. Водночас подібно до італійського маньєризму повертає до розуміння архітектури крізь категорії тілесності. Він заграє з нами і розповідає певну історію. Емоційна і чуттєва напруга зростає завдяки ритму — чергуванню округлих обрисів апсидної частини, вигинів куполів і дуг кокошників, досягає апогею всередині храму в алтарній частині. Приголомшливий іконостас із багатого орнаментами темного дерева, який за однією з версій створювали за участю Растреллі, контрастує з аскетичним білим інтер’єром. Назва собору в такому контексті здається зовсім не випадковістю.
Архітектуру пізньої Гетьманщини можна було б упевнено назвати «згасаючим бароко». Однак слід погодитися, що догорало українське бароко досить яскраво. Для досягнення «високого» стилю, як і для приналежності до «інституційної культури» необхідно було стати співучасником творення імперії. Козацький рід Розумовських, які побудували кар’єру на фаворитизмі, чи не найкраще ілюструє особливості епохи Просвітництва ― епохи Розуму. Доступ до ресурсів мав свою ціну. Високий стиль в обмін на самобутність. Співучасть у побудові держави нового формату в обмін на свободу. Для частини козацьких і православних еліт України ідея створення Російської імперії слугувала втіленням модернізаційного проєкту православної держави з політичним режимом нового типу ― освіченого абсолютизму. Один із основних ідеологів імперії ― Феофан Прокопович ― вважав, що «загальної користі» можна досягти лише в межах «регулярної держави» ― централізованої абсолютної монархії. В обмін на власні інтелектуальні ресурси еліти отримували, по-перше, легітимізацію, по-друге, доступ до ресурсів.
Проте така держава не толерувала інакшість, насамперед політичну й ідеологічну. Таким чином, долучаючись до творення імперії, українські еліти мали втратити власну ідентичність, а з нею і політичну автономію. В архітектурному сенсі кінець автономії означав кінець козацького бароко.
Козацтво, барокове за своєю сутністю, було приречене або на пристосування до суворих рамок епохи імперій, або на зникнення. Розумовські обрали перше ― дали козацькому бароко можливість логічно завершити свою еволюцію. Академізм поглинає локальність. Стаючи високим, місцеве бароко перестає бути козацьким.
За однією з версій, слово «бароко» означає перлину неправильної форми. Імперії взялися шліфували ці перлини.
