Кожному слід мати власний Детройт
Розвиток Кривого Рогу починався від поштової станції, згодом — провінційного єврейського містечка. У ХІХ столітті його оточували поміщицькі маєтки родин Колачевських, Харіних, Яніцьких, Галковських, Харченків…
Кодаки будуються
Уявіть село, у яке щодня приїздять екскурсії з усієї країни і міжнародні делегації. На прилавках універсаму — лосось, ікра і шуби. А учні школи нарахували 135 професій, у яких зайняті місцеві жителі. Архітектура села унікальна для свого часу, а архітектори отримали премію за втілений проєкт. Але що з цього лишилося сьогодні? Чи правдою є написане? Чи існувало колись таке село?
Праця
Що робити з заводами, які уже не працюють? Більшість постмодерністських урбаністичних теорій і неоліберальних міських реформ виросли на потребі подолання індустріальної спадщини, необхідності реновації та конверсії порожніх промислових будівель і занедбаних промислових зон. Коли перебувати в інтелектуальній бульбашці креативного класу, дійсно може створитися враження, наче вся промисловість України померла ще в 1990-ті. У такому разі очевидно, що джентрифікація «порожніх» промислових будівель є невідкладною необхідністю українських міст.
Проте найбільші промислові підприємства, вузли і навіть регіони України продовжують працювати, не розв’язуючи ані соціальних, ані екологічних проблем своїх працівників та міст, у яких розташовуються. З огляду на це інструмент джентрифікації навряд чи здатен допомогти, адже проблема ідентифікована неправильно.
Якщо ми не бачимо заводу, то, відповідно, не бачимо праці, а значить у підсумку не бачимо і людей, які працюють. Хай як би приємно було помилятися, але українське суспільство і українська економіка все ще не перейшли від індустріального стану до постіндустріального. Можливо, варто переформулювати питання з «що робити з заводами, які не працюють» на «що робити з заводами, у яких досі працюють»?
Майдан як вічна втрата і вічне повернення публічного простору
Майдан Незалежності у Києві, подібно до площ інших постсоціалістичних столиць, вже 30 років є місцем постійного політичного переозначення простору. Місцем зіткнення і співіснування ідеологічного, фізичного контролю і комерціалізації із спробами «привнесення публічності» знизу.*
Сквот означає сквот
Сьогодні слово «сквот» увійшло до словника модних термінів, опинившись десь поміж визначеннями понять «лоу-фай» і «хаб». Риторику сквотування активно апропріюють культурна індустрія та неоліберальна економіка: зокрема, в Україні відкривають однойменні кафе та школи дизайну, знімають популярні фільми на цю тему. Але ще зовсім недавно сквотування — самозахоплення пустих будівель — було соціальною місією і необхідністю для певних спільнот.
Влада
Феномен влади зазвичай розглядають як складову політики та економіки, тому із загальної картини вислизає не менш владний гравець — Архітектор. Творець, деміург, який на віки задає умови життя мільйонів. Визначати майбутнє — чи не це є вищим проявом влади?
Але в такій моделі архітектура повністю втрачає суб’єктність. Вона виступає лише як продукт діяльності архітектора. Однак якщо припустити, що архітектор не творець, а політик (той, хто бере участь у боротьбі за владу), то архітектура — це матеріальне втілення політики.
У цьому разі архітектура виходить на перший план. Вона може бути сценою історичних подій та особистих драм, може бути інструментом у руках замовника, може бути свідченням злочину, а може бути самостійним гравцем, який конструює дійсність і спрямовує процеси.
Архітектура — це місце реалізації права на владу, від Агори до Вестмінстерського палацу.
Архітектура — каталізатор соціального протесту, від майдану Таксим до берлінських сквотів.
Архітектура — учасник боротьби за владу, від майдану Тяньаньмень до майдану Незалежності.
Сакралізація влади в архітектурі Русі: другий Константинополь і новий Єрусалим
У сучасному секуляризованому суспільстві, яке пройшло через кілька етапів «розчаклування світу», сакральну архітектуру розглядають або з погляду прямої функції ― реалізації права на свободу віросповідання, або як зразок історико-культурної спадщини певної епохи. Особливо цей дещо зверхній і легковажний підхід до сакрального проявлявся у радянському методі реставрації пам’яток давнини. Для радянської школи перемога над релігією була очевидною та остаточною: намагатися бачити в сакральній архітектурі щось більше за естетику було зайвим. Тому дбайлива консервація і демонстрація знахідок із легкістю замінялася сконструйованими новоділами. Особливо яскравий приклад ― Золоті ворота в Києві із дивовижною гротескною церквою на вершині композиції.
Від самітництва до спільнотності, від печер до Ренесансу
Пересічна людина монастир і життя в ньому сприймає як щось повністю відмежоване від звичайного світського життя, до певної міри навіть утаємничене. Проте заснування монастирів і їхній розвиток мають давню цікаву історію.
Сакральне
Сьогодні свободу віросповідання закріплено як у головних міжнародних правових документах, так і в Основному Законі України. У статті 35 Конституції йдеться про те, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає в себе свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої.
Та до такого становища релігія пройшла карколомний шлях. Від боротьби за право сповідувати до боротьби проти будь-якого інакодумства. Від обмеження політичних прав іновірців до підпільних церков в умовах радянської дійсності. Буквально вчора релігія мала необмежені можливості й нехтувала правами інших, а ось уже й сама зазнає утисків. Продовжуючи думку Миколи Бажана, варто запитати: «Так хто ти, Соборе, гнобитель чи захисник?»
Здавалося б, релігія завжди була присутня в житті суспільства, як і культові об’єкти архітектури незмінно існували в просторі міст. Часто саме сакральні будівлі ― єдине, що нам залишилося від минулого. Але чи відбивають ці артефакти точну картину історичної дійсності епох? І чи коректно ми трактуємо їхню роль і місце в культурі суспільства?
Мова козацького бароко
Один із чільних архітекторів-модерністів Людвіг Міс ван дер Рое сказав, що архітектура ― це прагнення епохи, перекладені мовою простору.
По суті, те, що ми називаємо козацьким бароко, є місцевою асиміляцією ширшого загальноєвропейського культурного наративу ХVIІ–XVIII століть. Множинність місцевих діалектів у межах однієї архітектурної мови — одна з головних особливостей бароко. Козацьке бароко як архітектурний стиль вбирав у себе все різноманіття локальних контекстів, що існували в цей час на цьому культурному полі. Бароко і сьогодні спонукає долати дихотомію високого і низького стилів, адже його основну цінність варто розглядати крізь категорії самобутності, автентичності, своєрідності.
Ордер
Спадщина міської архітектури України складається переважно з еклектики класичних стилів. Радянський модернізм, який на початку ХХ століття замінив неокласику, залишив по собі контрастні вкраплення на тлі епохи. Періоду незалежності притаманний інклюзивний підхід розбудови, часто безладної та випадкової. Зокрема, під час пошуків втраченої ідентичності поширене прагнення відновити класичні стилі. Це відбувається у доволі складних умовах: обмежені знання і загублені навички. Ордер і досі використовують у новому будівництві, але його типологія не просто змінена, вона спотворена і викривлена.
Мова
Чи існує світ поза мовою? Представники аналітичної філософії вказували на той факт, що логічна структура мови обмежує можливості пізнання і розуміння світу. В такому разі чи можлива архітектура поза мовою? Якщо, скажімо, взяти архітектурні стилі, то це лише вершина айсберга в розумінні архітектури. Заглиблюючись далі, можна помітити набір кодів, структур, об’єднаних центральною лінією. З них складається архітектурне висловлювання, розповідь, думка, сюжет, а все це разом — архітектурна мова. Поза мовою не може бути висловлювання, а отже, і творчості, і архітектурної діяльності.
Але чи достатньо ми володіємо архітектурною мовою для того, щоб вільно нею розмовляти? Чи потребуємо ми «перекладача»?
На жаль, проблематика архітектурної мови досі розглядається достатньо обмежено. Зазвичай множинність «мов» і «діалектів» намагаються перекладати за допомогою тільки одного словника — класичної архітектури. Відповідно втрачається не лише точний зміст, а й безліч можливих відтінків та інтерпретацій.
У такому разі чи розуміємо ми цю мову хоча б тією мірою, щоб зчитувати і про що каже архітектура, і хто через неї говорить? Чи не змінюємо ми первісну ідею через сито власних або усталених інтерпретацій?
Якщо не буде будівлі, чи залишиться її ім’я?
Класицизм: упорядкувати Дике Поле, не питаючи його
Архітектура класицизму в Україні первинно створювалася в межах модернізаційного проєкту імперій. З погляду її будівничих, це слугувало доказом наявності цивілізації та реалізацією своєрідної цивілізаційної місії. З іншого боку, така модернізація була по-своєму вигідна не лише імперському центру, а й якоюсь мірою периферії. Однак цей факт не змінює суті й характеру російського класицизму в Україні ― він колоніальний.
Спадщина сталінізму: чи винна архітектура?
Сталінська доба в історії України — складний, травматичний і неоднозначний час. Він ускладнює і сприйняття культурної спадщини епохи, зокрема архітектури. Посттоталітарна травма українського суспільства перешкоджає осмисленню і сприйняттю складних і болючих сторінок історії. Колективна пам’ять перебуває на стадії заперечення, забуття минулого Але поки це минуле не буде осмислене, його наслідки не будуть подолані. Осмислення спадщини минулого — необхідний етап для подальшого руху.
Порядок
Упорядковувати безлад, надати світу організованих форм, структурувати розрізнені фрагменти в цілісні системи — усе це лежить в основі архітектурної діяльності. Архітектор покликаний (і водночас приречений) постійно покращувати: покращувати матеріал, місце, об’єкт, середовище, дійсність і навіть саме суспільство.
Для впорядковування класична архітектура оперує фундаментальними поняттями канону, типу і прототипу. Тобто, по суті, збіркою правил ордерної системи. Своєю чергою модернізм, ворожий хаосу не менше ніж його принциповий опонент — архітектурний академізм, також маніфестує норми, правила, стандарти й уніфікацію.
Однак процес упорядковування неминуче досягає свого ліміту. За цією межею порядок з інструмента прогресу і раціоналізації перетворюється на інструмент обмеження і пригнічення творчого пошуку й різноманіття.
Так відбувається і з модернізаційними процесами в історії, що зазвичай проходять під лозунгами покращення. В умовах політичного деспотизму та відсутності верховенства права декларовані цінності модернізації трансформуються у свої протилежності: прогрес — у стагнацію, порядок — в обмеження, залучення — у колонізацію, допомога — у придушення. Прогресивна ідея стає вороже консервативною.
Український архітектурний модерн
Український архітектурний модерн ― одне з найнезвичайніших явищ в історії архітектури України, яке не можна звести лише до «використання етнічних мотивів». Ця архітектура стала частиною глобальнішого процесу націєтворення. Напевно, ключова відмінність українського архітектурного модерну від багатьох інших архітектурних стилів полягає в тому, що він не насаджувався державою, а виник як результат низового горизонтального конструювання нової національної ідентичності. Для того щоб мати можливість це робити, місцевій українській еліті необхідні були, по-перше, ресурси, по-друге, професійна підготовка, по-третє, ідеологічна база. Тому український архітектурний модерн по праву можна назвати дитям трьох основних великих ідей свого часу: модернізму, націоналізму й соціал-демократії.*
Обери свій ЖК!
Максимально комфортне сучасне житло бізнес-класу за вигідною ціною. Якісне будівництво за всіма новітніми міжнародними стандартами гарантує спокій і впевненість у майбутньому вам і вашій родині. Не варто хвилюватися: купуючи квартиру в нашому ЖК, отримуєте житло з готовим дизайн-проєктом під ключ. Провідні архітектори і дизайнери міста розробили унікальний інтер’єр саме для вас — квартири в стилі PremiumSmartLoft. Наша молода команда будівельників використовує тільки лакшері-матеріали, зокрема італійський гіпсокартон і японські 3D-підлоги. Маленький секрет: для додання унікальності кожній квартирі ми залучаємо новітні технології штучного інтелекту!
Націєтворення
Довге ХІХ століття, як називає період з 1789 по 1914 рік Ерік Гобсбаум, стало періодом формування модерних націй. Метою національних проєктів було об’єднання розрізнених суспільних груп через формування відчуття спільної ідентичності та культури, а надалі — розбудова відповідних політичних інституцій. Архітектура в цьому контексті виступала як втілена у просторі маніфестація нової ідентичності, як матеріалізована метафора самобутності й суверенітету, здатності нації до творення власної традиції.
Український національний проєкт зі старту був бездержавним і перебував у жорсткій конкуренції з іншими проєктами. Саме тому українські інтелектуали шукали мистецькі рішення насамперед у сільській культурі та народній традиції. Так формувався «новий український стиль», який пізніше назвуть Українським архітектурним модерном.
Націєтворення має в західній традиції більш усталене визначення — «національне будівництво» (nation-building). І очевидне відсилання до архітектури в цьому визначенні не видається випадковим. Якщо соціальні й культурні контексти знаходять своє відображення в архітектурі, то чи можемо ми говорити сьогодні про появу нового українського стилю — Українського архітектурного постмодерну?
Вода
Прощай, старий Дніпре! На той рік, напровесні, прокинешся вже молодим Дніпром! Дніпром електричної енергії майбутнього, широкого і вільного, як це бурхливе море.
Гео Шкурупій, Дмитро Бузько
Через поле
Через поле, що поблизу мого дому,
щодня я ходжу одною дорогою,
але щодня приходжу у нове місце.
Анна Ютченко
Ресурс
Земля, вода, ліс, природні копалини — все це існує лише для того, щоб бути використаним на потреби архітектури. Світова архітектурна критика 1970–1980-х приписувала такий підхід архітекторам-модерністам, пострадянська — виключно радянським архітекторам. Криза модерності для України збіглася з Чорнобильською катастрофою, що, здавалося б, чітко вивела питання охорони довкілля до пріоритетних, а «ресурсний підхід» оприявнила таким, що вичерпав себе.
Проте сьогодні, попри загальний осуд радянських методів господарювання та широку доступність екологічних теорій, управлінські моделі не менш «ресурсомісткі». Окрім того, ресурси продовжують бути об’єктом зацікавлення впливових гравців: за них борються, їх витрачають, купують, привласнюють, вичерпують і знищують. Хоча природні ресурси все ще номінально є «суспільним» благом, вони навряд чи такими є фактично і тим паче такими не сприймаються. Не помічаючи «спільної власності», суспільство не помічає і її втрати.
Нині вже і архітектура, ставши частиною матеріальної культурної спадщини, перетворилася на наше суспільне благо. Тепер не тільки ліси, вода і земля, а й пам’ятки архітектури стали абстрактними, вразливими і невидимими елементами нашої реальності. Але, як і інші блага, архітектурна спадщина є ресурсом, що не відновлюється. Чи зможемо ми передати хоча б щось з успадкованого наступним поколінням? Або розтратимо все самі?
Метро в інфраструктурі міста: комплекс значущості
Від будівництва першої підземки в Лондоні часів Belle Époque, або прекрасної епохи, й понині метрополітен, як порівняти з іншими транспортними інфраструктурами, асоціюється з науково-технічним прогресом і все ще є ознакою високого рівня цивілізації. Архітектори кінця «довгого ХІХ століття», так само й «короткого ХХ століття», не уявляли місто майбутнього без метрополітену. І сьогодні містяни сприймають цей вид громадського транспорту як безумовне благо, він посідає важливе місце в ідентичності та викликає почуття гордості й прив’язаності.
Відкрите місто
Славутич ― останнє місто Радянського Союзу, атомоград, який мав замінити трагічно відому Прип’ять, спустошену внаслідок катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції (ЧАЕС) 26 квітня 1986 року. Так невелике місто з населенням 25 тисяч осіб опинилося в центрі політичних подій останніх років існування СРСР, ставши чи не останньою спробою держави відповісти на глибоку політичну, економічну і соціальну кризу, що прийшла після катастрофи. А залучення архітекторів і будівельників восьми республік СРСР до проєктування і реалізації Славутича ― спробою «скріпити» згасаючу дружбу радянських народів у момент його розпаду.
Інфраструктура
Інфраструктура є предметом гордості, політичних обіцянок, ознакою рівня культури, прогресу і навіть цивілізаційних місій держав. Парижани пишаються каналізацією, римляни — дорогами, а лондонці, як і кияни, — метрополітеном.
З латини слово «інфраструктура» дослівно перекладається як «під будівлею» або «під/за структурою». Тому саме інфраструктура часто залишається найнепомітнішою серед інших об’єктів архітектурного середовища. Хоча чи можливе функціонування «superstructure» без бази, яку створює «infrastructure»? Інфраструктура — це конектор у мережі елементів, інструмент, що забезпечує комфорт, безпеку, свободу пересування і рівний доступ до ресурсів.
Зі скороченням об’єктів соціальної, транспортної та культурної інфраструктури ми позбуваємося не зайвих предметів гордості або збиткової дотаційної сфери. Ми втрачаємо чи не головний інструмент демократії, інклюзивності та горизонтального об’єднання спільнот.
Типовий відпочинок
Колись відпочинок означав лише відновлення сил після виснажливої праці й складався зі сну, часу на їду, недільного походу у церкву. Вищі верстви суспільства мали доступ до різноманітнішого відпочинку або ж до необмеженого відпочинку. Натомість модерна епоха запропонувала такі форми відпочинку, як туризм. Тепер уже подорожі з необхідності (ділові поїздки) або потреби (через стихійні лиха, війну) набули дослідних, культурних, розважальних цілей або навіть позбулися їх узагалі. Урбанізаційні процеси XIX століття та спричинена ними доступність громадського транспорту (залізниця, трамвай, судноплавство) стрімко збільшили мобільність для широких мас, зробивши свободу пересування новою нормою. Безумовно, дозволити собі повноцінну відпустку або подорож могли лише міщани й буржуазія. Їхній запит стимулював формування архітектурних типологій готелів, пансіонатів і курортів.
Дача як втеча
Література епохи Відродження починається з «Декамерону» Джованні Боккаччо — історії про те, як десятеро хлопців і дівчат із заможних родин тікають від чуми до заміської садиби та розважають одне одного оповіданнями. Однак «Декамерон» — це втеча не лише від чуми, а й від тогочасного суспільства, яке перебувало в кризовому становищі. Це зображення нового періоду, адже його герої та героїні досить сміливо критикують діячів церкви, на якій базувалося суспільство Середньовіччя.
Відпочинок
Якщо є праця, є й виснаження. А разом з тим і потреба у відпочинку. Відпочинок і праця ― дві взаємозалежні категорії як у межах 24-годинної доби, так і в межах календарного року. Чи існує пряма залежність: менше праці ― більше відпочинку? Або що більше праці, то більше відпочинку?
Довгий час відпочинок був привілеєм для окремих верств суспільства. Решті ж доводилося боротися за можливість, кількість і якість відпочинку, відвойовуючи регламентацію кожної робочої години. Різні політичні системи пропонували власний погляд на проблему масового відпочинку. Своєю чергою архітектурні типології розвивалися від заміських вілл та готелів до мережі санаторіїв, пансіонатів, баз відпочинку, до цілих регіонів курортного спрямування. Якщо праця завжди була суспільною потребою, то відпочинок відносно недавно став загальним благом.
У нинішніх умовах важливо поставити собі запитання: чим є відпочинок сьогодні ― розкішшю чи правом?
«П’ята графа» як зброя проти конкурента
Після Другої світової війни становище євреїв у СРСР порівняно з міжвоєнним часом кардинально змінилося. Доти вони сприймалися як «лояльна» меншина, яка не мала якоїсь умовної батьківщини за межами СРСР (щоправда, уже в середині 1930-х їх почали неофіційно витісняти з адміністративної верхівки, залишивши можливості робити кар’єру в академічній і культурній сферах). Проте після проголошення 1948 року Держави Ізраїль партійна верхівка і служби безпеки почали сприймати радянських євреїв, що брали участь у культурному житті, працювали в університетах чи медичних установах, як загрозу. На територіях, які в роки війни перебували під нацистською окупацією, це додатково посилювалося наслідками трьох років ідеологічного пропрацювання місцевого населення прямою антисемітською пропагандою.
Взаємовизначення
Взаємовизначення — тривале візуальне дослідження з метою дистилювати взаємні відносини між тілом людини як шаблоном для проєктування навколишнього середовища та самим середовищем, яке, у свою чергу, формує соціокультурні практики навколо цього тіла.
Можливості і обмеження
Поняття «можливості і обмеження» єдине у своїй дуальності: ці два явища не можливі і не мислимі окремо один від одного. Архітектура потребує значних матеріальних ресурсів, а тому завжди залежить від того, хто ці ресурси може дати. З одного боку, можливість отримати ресурс визначає категорію «можливість», з іншого, залежність архітектора від ресурсів завжди супроводжується обмеженнями, які встановлює замовник, держава, суспільство або інші стейкхолдери.
Архітектор має зіставляти свій задум з дійсністю, реалізовуючи його відповідно до наявних обставин. Зокрема, для архітектора природні фактори і природа сама по собі ― це і можливість, і обмеження (в чому й криється драма їхніх відносин). Є й такі раціональні обмеження, як, наприклад, бюджет проєкту чи державні будівельні норми і правила. В ідеалі система стандартів, встановлених владою, як і будь-які закони, повинна слугувати для захисту громадських інтересів від помилок архітектора. Такі норми лише частково обмежують архітектора і часто навіть є відправною точкою для творчого пошуку, спонукаючи знаходити нестандартні інструменти та рішення.
Однак що, коли обмеження ірраціональні, тобто не просто звужують вікно можливостей для архітектора, а взагалі можуть пригнітити його як автора, як особистість, як представника групи чи народу? Як-от цензура, політична або суспільна. У такому разі в архітектора лишається дві не надто перспективні траєкторії: підлаштуватися і зникнути як творча одиниця або піти з професії, добровільно чи примусово.
«Залізна леді» української архітектури Наталія Чмутіна
Наталія Борисівна Чмутіна (1912–2005) — видатна українська архітекторка, почесна академчиня Української академії архітектури, народна архітекторка України, кандидатка архітектури, професорка.
Будуй (не) як дівчинка
Кожен і кожна з нас після закінчення школи стикається з важким вибором майбутньої професії, і не завжди це власний вибір. Рідні та суспільство торочать: «Це не жіноча/чоловіча справа», «Ти не зароблятимеш грошей», «Це не престижна професія». Навіть якщо вам удалося досягти свого та вступити в омріяний архітектурний виш, виклики на цьому не вичерпуються.
Видимість і присутність
Подумати-но, що може бути більш видимим, ніж архітектура. Адже якщо архітектурні об’єкти стоять, то вони є неминучим доказом існування за ними архітектора чи архітекторки. Але, попри матеріальну присутність у навколишньому просторі безлічі будівель і навіть міст, спроєктованих і побудованих жінками, все ж архітекторки з якоїсь незрозумілої причини залишаються невидимими. При цьому хай яким точним і обґрунтованим був би доказ кількості та якості архітектури, що її створили жінки, їхнього внеску у світову культуру вперто не помічають. Будь-які аргументи продовжують розбиватися об те саме твердження: «Жінок в архітектурі не існує». А неминуча вимога довести зворотне запускає цю безперспективну дискусію по колу вже не перший десяток років.
Однак відсутність видимості йде пліч-о-пліч з іншою проблемою — відсутністю голосу. Бо архітектура — це не тільки наявність матеріального об’єму будівлі та займаного нею місця, а насамперед — висловлювання. І щоб висловитися в архітектурі, потрібно бути не просто побаченою, визнаною і такою, що існує, — потрібно мати можливість і право говорити. Крім того, твій голос повинен мати достатню силу, щоб керувати і домагатися матеріалізації цього висловлювання. Отже, голос в архітектурі стає атрибутом не тільки присутності, а й ролі, позиції, ваги і влади. І так ми виходимо на друге коло суперечностей: не маючи голосу, неможливо будувати і, відповідно, висловлюватися. А не збудувавши нічого, неможливо проявити голос і стати видимою. Проте, навіть коли архітекторка подолала всі перешкоди, знайшла голос і побудувала безліч об’єктів, чи не скажуть у майбутньому, що її не було, адже «жінок в архітектурі не існує»?
Піонерські табори
Перші дитячі літні табори виникли наприкінці XIX століття в США та Європі. Є згадки про дитячі табори і в Російській імперії. Ідеї, на які спиралися у підтриманні таборів приватні особи та державці на капіталістичному Заході та в ранньому СРСР, були дуже схожі. І там, і там вважали, що міський індустріалізований простір є шкідливим для дітей, вони мають проводити більше часу на природі. Крім того, тоді було поширене переконання, ніби кваліфіковані кадри можуть краще впоратися з вихованням дітей, аніж власні батьки. У контексті цих поглядів дитячі табори стали інституціями і просторами, які передбачали поєднання в собі функцій оздоровлення, відпочинку та виховання.
Дитинство
Якщо архітектура XVIII–XIX століть не бачила дітей взагалі, то архітектура XX століття розглядала дитинство як проблему, без вирішення якої не могла розв’язувати жодного соціального або політичного завдання. Питання рівноправності й доступу до праці могло бути забезпечене лише делегуванням державі турботи про дітей. Зокрема, жоден проєкт міста або району не тільки в соціалістичних, а й у капіталістичних країнах не можна було уявити без дитячого садочка, школи, поліклініки тощо. Проте тоді як одні домоглися для себе прав, права інших у XX столітті залишилися так само обмежені. Архітектура дитячих установ визначала дітей як об’єкти, позбавлені не тільки суб’єктності, а й права розпоряджатися своїми тілами і своєю креативністю. І, можливо, архітектура відіграла не останню роль у глибокому травмуванні кількох поколінь радянських дітей досвідом дорослішання всередині тієї системи освіти й виховання. Навряд чи можна знайти хоч одну пострадянську сім’ю, в якій не живуть легенди про страшні дитячі сади, жорстокі школи, похмурі лікарні, табори, де утримують насильно. Недарма в періоди соціальних зрушень маніфестами бунтівного покоління стають історії про втечу дитини з виховних установ: чи то Олівер Твіст, чи Антуан Дуанель з «400 ударів», чи Костя Іночкин з «Ласкаво просимо, або Стороннім вхід заборонено», чи Лєна Бессольцева з «Опудала».
Однак чи може існувати інша архітектура? Архітектура, яка буде другом, а не наглядачем. Архітектура, яка підтримуватиме, а не перевиховуватиме. Архітектура, яка створюватиме можливості, а не обмеження. І за цим стоїть друге питання: чи готове українське суспільство інакше ставитися до дітей та їхніх прав?
Кримськотатарський модернізм — архітектурний проєкт, що не відбувся
У біографії Мойсея Гінзбурга (1892–1946), одного з головних теоретиків радянського конструктивізму, є епізоди, пов’язані з Кримом, які, попри увагу дослідників до творчого шляху архітектора, залишилися на маргінесах. Пропоную читачам разом зі мною поглянути на те, в який спосіб Гінзбург звертався до теми Криму і чи вплинув на його становлення як архітектора досвід, отриманий ним під час перебування на півострові.
Кожен хоче жити біля моря
Затаєні спомини людей, націй і держав, що борються за володіння Кримським півостровом, а також особисті спогади автора перетворюються у квазі-документальний показ образів і своєрідних архітектурних форм, що оповідають історію землі, її минуле, а отже й майбутнє.*
Апропріація
Архітектурі до явища культурної апропріації не звикати: від використання цінностей, вивезених хрестоносцями з Константинополя для будівництва базиліки святого Марка, до хвилі нестримного присвоєння архітектурної спадщини Азії, Африки, Близького Сходу в період еклектики (історизм, рівайвалізм). Архітектори, керуючись часто далеким від першоджерела розумінням екзотичної культури, синтезували множинні варіації орієнталізму (мавританський стиль, шинуазрі, або «китайщина», японізм, мудехар тощо), який виплеснувся на вулиці Лондона, Парижа, Києва, Одеси та Харкова в другій половині XIX століття. Модернізм підійшов як до присвоєння, так і до орієнталізму тонше, а його інтерпретації стали менш очевидними, адже вже не вдавалися до вульгарного запозичення окремих елементів або декору, а зверталися до спадщини культур-донорів за принципами формоутворення і організації простору. Зокрема, і Ле Корбюзьє, і Мойсей Гінзбург використовували мусульманську народну архітектуру як джерело для конструювання власного модерністського методу.
На відміну від масової культури, архітектура донині спритно уникає етичної оцінки явища апропріації, намагаючись залишатися тільки в області естетики й смакових уподобань замовників. Звернення до поняття спадщини (у її єдності матеріального і нематеріального) могло б заповнити цю прогалину. А доля спадщини корінних народів могла б завершити логічний ланцюжок, у якому за апропріацією нематеріального неминуче йде подальша апропріація матеріального (колонізація, експропріація, вивезення цінностей, окупація). Отже, апропріація відбувається пліч-о-пліч з експлуатацією і придушенням, витісненням і знищенням як народу, так і його культурної спадщини. Адже спочатку їм просто «подобається» твоя архітектура, потім вони її копіюють, згодом вони вже хочуть привласнити твій будинок, а тоді забирають і землю.
Міграція та імміграція Ренесансу: ідеї, люди, стиль
Умберто Еко у своєму есе «Міграція, терпимість та нетерпиме» пропонує розрізняти поняття «міграції» та «імміграції». Імміграція ― це коли кількісно незначна група осіб переїжджає з однієї країни в іншу. Відповідно політичними засобами це явище можна проконтролювати, обмежити, стимулювати або ж прийняти як даність.
Пригадування
Вони колись покинули Україну — напередодні Першої світової війни, між війнами або вже під час перебудови, але все ще називають себе українцями. Вони взяли з собою спогади про гори, гуцульські перекази про лісових духів, рідну мову і створили свою Україну — десь там за океаном — немов альтернативну реальність, яка, можливо, існувала б і в нас, якби ми не перебували довгий час в обіймах імперій. Однак історія не знає умовного способу, тому зараз ми тут, на материковій Україні, намагаємось розібратися з постколоніальною свідомістю і травмами радянського минулого, а вони, українці Канади, пишаються своєю національною належністю і досліджують українську культуру та історію. Разом з вишиванками та скринями їм вдалося вивезти частинку української душі та законсервувати її. Яскравим прикладом може бути збережений український правопис 1920-х років. Утім, повністю ізолюватися від упливів культури іншого континенту не вдалося, тому в Канаді утворився дивний суржик української та англійської мов й іноді канадська українська звучить для нас екзотично.
Міграція
Наскільки прогрес міграції визначальний для поширення архітектурних стилів та ідей? З одного боку, талановиті іммігранти приймали правила гри нових для них суспільств і здобували можливість реалізувати те, що не могли у себе на батьківщині. З іншого боку, діаспори створювали самобутні архітектурні явища, які виходили за межі національних спільнот, стаючи бажаним надбанням і для представників ширших соціальних груп. При цьому архітектуру діаспор часто можна назвати «більш національною», ніж архітектуру їхніх батьківщин. Існувала також і третя тенденція, коли заохочувалася професійна міграція. У такому разі місцеві еліти, бажаючи бути причетними до якогось престижного явища, «купували» собі архітектурний стиль. Об’єднує ці три тенденції те, що явище міграції, хай там як, несе в собі розвиток і призводить до збагачення культури сторони, яка «приймає» міграційну хвилю.
І тут питання приналежності архітектурної спадщини виходить за межі внутрішньодержавної проблеми, стаючи об’єктом культурної дипломатії, міжнародної політики і права. Тоді хто відповідальний за збереження спадщини, що не має власних «адвокатів» та агентів захисту? Наприклад, спадщини народів, які вже не проживають на цих землях, втратили свою ідентичність, були насильно переміщені або знищені. Що робити з матеріальним свідченням внеску тих, кого з нами більше немає і, виходить, тих, у кого немає нас?