АБВ
УкрEng
Право
Очікуйте на прем’єру третього блоку

МАЙДАН ЯК ВІЧНА ВТРАТА І ВІЧНЕ ПОВЕРНЕННЯ ПУБЛІЧНОГО ПРОСТОРУ

Майдан Незалежності у Києві, подібно до площ інших постсоціалістичних столиць, вже 30 років є місцем постійного політичного переозначення простору. Місцем зіткнення і співіснування ідеологічного, фізичного контролю і комерціалізації із спробами «привнесення публічності» знизу.*

Головна площа України не була запланована як вільний політичний простір. Після знищення забудови під час Другої світової війни, Хрещатик і розчищену від руїн затишну імперську Думську площу значно розширили. Перетворили на осердя сталінського ідеологічного архітектурного ансамблю. Хрещатик став головною віссю для партійних процесій, а Майдан (тоді — площа Калініна, згодом — площа Жовтневої революції) — місцем для офіційних мітингів за участю вищого керівництва УРСР. Подія була позначена символічно: 1977 року тут спорудили масивний монумент Леніну. 1990-го це місце, як найбільш видиме і центральне у Києві, вперше в політичній історії сучасної України стало осередком громадського протесту і репрезентації однієї з суспільних груп, витіснененої із публічної сфери. Це була студентська Революція на граніті. Майдан вперше «окупували» за допомогою наметів і постійного перебування на ньому (початок традиції). Пізніше він став головним простором для репрезентації громадських протестів, найбільші з яких — акція «Україна без Кучми» (2001), Помаранчева революція (2004) і, звісно, події 2013–2014 років. Та Майдан не був до цього пристосований у просторовому сенсі. Він залишався великою соціалістичною площею, розділеною на дві частини широкою автомагістраллю.

Міські економічні еліти і державні апарати вдаються до архітектурних, економічних, поліцейських методів контролю і регуляції публічних просторів. Масова комерціалізація центральних площ дала змогу поєднати державний контроль над публічністю з отриманням надприбутків від приватизації та подальшої комерційної експлуатації. Так, масштабна реконструкція Майдану у 2001–2003 роках, проведена за прикладом Москви, перетворила його на максимально стерильний комерціалізований простір, фактично на дах підземного торгового центру. На деякий час це виключило площу з ментальних мап містян як місце громадської політичної активності. Майдан став місцем масового споживання, незручним для мітингів чи інших політичних зібрань. У такому стані площа існувала майже 10 років, з метафори громадської мобілізації поступово перетворившись на приклад комерціалізації та споживання масової культури.

«Право на місто» — і як право на доступне приватне помешкання, і як право на доступний публічний простір — стає базовим правом сучасності. Ця аксіома міських протестів і соціальних рухів вперше була концептуалізована філософом Анрі Лефевром напередодні 1968 року в Парижі. Пізніше вона увійшла до його теорії соціального виробництва простору.

В межах боротьби за публічний простір у повсталих містах (Париж 1968-го чи Стамбулі 2013-го) протести на Майдані 2013–2014 років, зокрема його «окупація», і були реалізацією колективної вимоги «права на місто». Права на свободу голосу і свободу мирних зібрань, права суспільних груп бути політично видимими у центрі міста.

Майдан висував не тільки політичні вимоги. Це була і громадська вимога забезпечення права на відкритий, несегрегований публічний простір, нередукований до демонстративного споживання. Характерно, що однією з легальних (у сенсі права держави за допомогою судових рішень і репресивних апаратів виключати з приватизованого простору порушників права власності) причин для розгону студентів у ніч на 30 листопада 2014 року була «необхідність встановлення ялинки і підготовки площі до святкування Нового року». Подібні механізми превентивного очищення публічних просторів шляхом комерціалізації, імітації політичної активності (провладними замовними мітингами) або підготовки судових заборон «наперед» характерні не тільки для України, а й для всіх авторитарних режимів і слабких демократій. Печерська площа у Києві (перед Центральною виборчою комісією) понад два роки була зайнята продуктовим ринком, який демонтували одразу після протестів на Майдані. Площа Конституції (перед Верховною Радою) була оточена парканом, який, з одного боку, не давав змогу проводити там стихійні мітинги, з іншого — разом із загонами «Беркуту» і внутрішніх військ захищав провладні демонстрації 2013–14 років.

Після завершення активних протестів Майдан ще кілька місяців функціонував як вільний простір громадської мобілізації. На окупованій і відвойованій у держави, капіталу і автомобільного руху території діяли політичні, культурні та соціальні ініціативи. Серед них —  велоремонтна майстерня («Велоферма»), архітектурний воркшоп («Архнамет»), галерея («Мистецький Барбакан») і партизанські городи. Новий київській мер Віталій Кличко, який прийшов до влади на хвилі Майдану, ініціював розчистку останнього, використовуючи типову комунально-поліцейську риторику «відновлення благоустрою і авторуху». З серпні 2014 року Майдан фактично повернувся до стану простору напівсонного споживання. Лише до річниці трагічних подій тут створюють виставкові проєкти, проводять меморіальні мітинги і культурні заходи.

Водночас з весни 2014-го нова міська влада під тиском суспільства розпочала підготовку архітектурного конкурсу на увічнення героїв Небесної Сотні. Він швидко переріс у проєкт реконструкції всього центру міста. 1 листопада 2014 року розпочався міжнародний конкурс на Концепцію оновленого громадського простору центрального міського ядра «Територія гідності». Його підготовка проходила у безпрецедентний для України спосіб пошуку суспільного консенсусу. Попри те, що переможець давно відомий, попри те, що вже завершений окремий конкурс на Музей Майдану, жодні роботи з проєктування не почалися.

Ігор Тищенко

* Вперше опубліковано у Mistosite 20 лютого 2015 року. Зі змінами та доповненнями автора.

Сквот означає сквот

Сьогодні слово «сквот» увійшло до словника модних термінів, опинившись десь поміж визначеннями понять «лоу-фай» і «хаб». Риторику сквотування активно апропріюють культурна індустрія та неоліберальна економіка: зокрема, в Україні відкривають однойменні кафе та школи дизайну, знімають популярні фільми на цю тему. Але ще зовсім недавно сквотування — самозахоплення пустих будівель — було соціальною місією і необхідністю для певних спільнот.

Читати більше

Влада

Феномен влади зазвичай розглядають як складову політики та економіки, тому із загальної картини вислизає не менш владний гравець — Архітектор. Творець, деміург, який на віки задає умови життя мільйонів. Визначати майбутнє — чи не це є вищим проявом влади?

Але в такій моделі архітектура повністю втрачає суб’єктність. Вона виступає лише як продукт діяльності архітектора. Однак якщо припустити, що архітектор не творець, а політик (той, хто бере участь у боротьбі за владу), то архітектура — це матеріальне втілення політики.

У цьому разі архітектура виходить на перший план. Вона може бути сценою історичних подій та особистих драм, може бути інструментом у руках замовника, може бути свідченням злочину, а може бути самостійним гравцем, який конструює дійсність і спрямовує процеси.

Архітектура — це місце реалізації права на владу, від Агори до Вестмінстерського палацу.

Архітектура — каталізатор соціального протесту, від майдану Таксим до берлінських сквотів.

Архітектура — учасник боротьби за владу, від майдану Тяньаньмень до майдану Незалежності.

а
а

САКРАЛІЗАЦІЯ ВЛАДИ В АРХІТЕКТУРІ РУСІ: ДРУГИЙ КОНСТАНТИНОПОЛЬ І НОВИЙ ЄРУСАЛИМ

У сучасному секуляризованому суспільстві, яке пройшло через кілька етапів «розчаклування світу», сакральну архітектуру розглядають або з погляду прямої функції ― реалізації права на свободу віросповідання, або як зразок історико-культурної спадщини певної епохи. Особливо цей дещо зверхній і легковажний підхід до сакрального проявлявся у радянському методі реставрації пам’яток давнини. Для радянської школи перемога над релігією була очевидною та остаточною: намагатися бачити в сакральній архітектурі щось більше за естетику було зайвим. Тому дбайлива консервація і демонстрація знахідок із легкістю замінялася сконструйованими новоділами. Особливо яскравий приклад ― Золоті ворота в Києві із дивовижною гротескною церквою на вершині композиції.

Читати більше

ВІД САМІТНИЦТВА ДО СПІЛЬНОТНОСТІ, ВІД ПЕЧЕР ДО РЕНЕСАНСУ

Пересічна людина монастир і життя в ньому сприймає як щось повністю відмежоване від звичайного світського життя, до певної міри навіть утаємничене. Проте заснування монастирів і їхній розвиток мають давню цікаву історію.

Читати більше

Сакральне

Сьогодні свободу віросповідання закріплено як у головних міжнародних правових документах, так і в Основному Законі України. У статті 35 Конституції йдеться про те, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає в себе свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої.

Та до такого становища релігія пройшла карколомний шлях. Від боротьби за право сповідувати до боротьби проти будь-якого інакодумства. Від обмеження політичних прав іновірців до підпільних церков в умовах радянської дійсності. Буквально вчора релігія мала необмежені можливості й нехтувала правами інших, а ось уже й сама зазнає утисків. Продовжуючи думку Миколи Бажана, варто запитати: «Так хто ти, Соборе, гнобитель чи захисник?»

Здавалося б, релігія завжди була присутня в житті суспільства, як і культові об’єкти архітектури незмінно існували в просторі міст. Часто саме сакральні будівлі ― єдине, що нам залишилося від минулого. Але чи відбивають ці артефакти точну картину історичної дійсності епох? І чи коректно ми трактуємо їхню роль і місце в культурі суспільства?

б
б

МОВА КОЗАЦЬКОГО БАРОКО

Один із чільних архітекторів-модерністів Людвіг Міс ван дер Рое сказав, що архітектура ― це прагнення епохи, перекладені мовою простору.

По суті, те, що ми називаємо козацьким бароко, є місцевою асиміляцією ширшого загальноєвропейського культурного наративу ХVIІ–XVIII століть. Множинність місцевих діалектів у межах однієї архітектурної мови — одна з головних особливостей бароко. Козацьке бароко як архітектурний стиль вбирав у себе все різноманіття локальних контекстів, що існували в цей час на цьому культурному полі. Бароко і сьогодні спонукає долати дихотомію високого і низького стилів, адже його основну цінність варто розглядати крізь категорії самобутності, автентичності, своєрідності.

Читати більше

ОРДЕР

Спадщина міської архітектури України складається переважно з еклектики класичних стилів. Радянський модернізм, який на початку ХХ століття замінив неокласику, залишив по собі контрастні вкраплення на тлі епохи. Періоду незалежності притаманний інклюзивний підхід розбудови, часто безладної та випадкової. Зокрема, під час пошуків втраченої ідентичності поширене прагнення відновити класичні стилі. Це відбувається у доволі складних умовах: обмежені знання і загублені навички. Ордер і досі використовують у новому будівництві, але його типологія не просто змінена, вона спотворена і викривлена.

Читати більше

Мова

Чи існує світ поза мовою? Представники аналітичної філософії вказували на той факт, що логічна структура мови обмежує можливості пізнання і розуміння світу. В такому разі чи можлива архітектура поза мовою? Якщо, скажімо, взяти архітектурні стилі, то це лише вершина айсберга в розумінні архітектури. Заглиблюючись далі, можна помітити набір кодів, структур, об’єднаних центральною лінією. З них складається архітектурне висловлювання, розповідь, думка, сюжет, а все це разом — архітектурна мова. Поза мовою не може бути висловлювання, а отже, і творчості, і архітектурної діяльності.

Але чи достатньо ми володіємо архітектурною мовою для того, щоб вільно нею розмовляти? Чи потребуємо ми «перекладача»?

На жаль, проблематика архітектурної мови досі розглядається достатньо обмежено. Зазвичай множинність «мов» і «діалектів» намагаються перекладати за допомогою тільки одного словника — класичної архітектури. Відповідно втрачається не лише точний зміст, а й безліч можливих відтінків та інтерпретацій.

У такому разі чи розуміємо ми цю мову хоча б тією мірою, щоб зчитувати і про що каже архітектура, і хто через неї говорить? Чи не змінюємо ми первісну ідею через сито власних або усталених інтерпретацій?

Якщо не буде будівлі, чи залишиться її ім’я?

в
в

КЛАСИЦИЗМ: УПОРЯДКУВАТИ ДИКЕ ПОЛЕ, НЕ ПИТАЮЧИ ЙОГО

Архітектура класицизму в Україні первинно створювалася в межах модернізаційного проєкту імперій. З погляду її будівничих, це слугувало доказом наявності цивілізації та реалізацією своєрідної цивілізаційної місії. З іншого боку, така модернізація була по-своєму вигідна не лише імперському центру, а й якоюсь мірою периферії. Однак цей факт не змінює суті й характеру російського класицизму в Україні ― він колоніальний.

Читати більше

СПАДЩИНА СТАЛІНІЗМУ: ЧИ ВИННА АРХІТЕКТУРА?

Сталінська доба в історії України — складний, травматичний і неоднозначний час. Він ускладнює і сприйняття культурної спадщини епохи, зокрема архітектури. Посттоталітарна травма українського суспільства перешкоджає осмисленню і сприйняттю складних і болючих сторінок історії. Колективна пам’ять перебуває на стадії заперечення, забуття минулого Але поки це минуле не буде осмислене, його наслідки не будуть подолані. Осмислення спадщини минулого — необхідний етап для подальшого руху.

Читати більше

Порядок

Упорядковувати безлад, надати світу організованих форм, структурувати розрізнені фрагменти в цілісні системи — усе це лежить в основі архітектурної діяльності. Архітектор покликаний (і водночас приречений) постійно покращувати: покращувати матеріал, місце, об’єкт, середовище, дійсність і навіть саме суспільство.

Для впорядковування класична архітектура оперує фундаментальними поняттями канону, типу і прототипу. Тобто, по суті, збіркою правил ордерної системи. Своєю чергою модернізм, ворожий хаосу не менше ніж його принциповий опонент — архітектурний академізм, також маніфестує норми, правила, стандарти й уніфікацію.

Однак процес упорядковування неминуче досягає свого ліміту. За цією межею порядок з інструмента прогресу і раціоналізації перетворюється на інструмент обмеження і пригнічення творчого пошуку й різноманіття.

Так відбувається і з модернізаційними процесами в історії, що зазвичай проходять під лозунгами покращення. В умовах політичного деспотизму та відсутності верховенства права декларовані цінності модернізації трансформуються у свої протилежності: прогрес — у стагнацію, порядок — в обмеження, залучення — у колонізацію, допомога — у придушення. Прогресивна ідея стає вороже консервативною.

г
г

УКРАЇНСЬКИЙ АРХІТЕКТУРНИЙ МОДЕРН

Український архітектурний модерн ― одне з найнезвичайніших явищ в історії архітектури України, яке не можна звести лише до «використання етнічних мотивів». Ця архітектура стала частиною глобальнішого процесу націєтворення. Напевно, ключова відмінність українського архітектурного модерну від багатьох інших архітектурних стилів полягає в тому, що він не насаджувався державою, а виник як результат низового горизонтального конструювання нової національної ідентичності. Для того щоб мати можливість це робити, місцевій українській еліті необхідні були, по-перше, ресурси, по-друге, професійна підготовка, по-третє, ідеологічна база. Тому український архітектурний модерн по праву можна назвати дитям трьох основних великих ідей свого часу: модернізму, націоналізму й соціал-демократії.*

Читати більше

Обери свій ЖК!

Максимально комфортне сучасне житло бізнес-класу за вигідною ціною. Якісне будівництво за всіма новітніми міжнародними стандартами гарантує спокій і впевненість у майбутньому вам і вашій родині. Не варто хвилюватися: купуючи квартиру в нашому ЖК, отримуєте житло з готовим дизайн-проєктом під ключ. Провідні архітектори і дизайнери міста розробили унікальний інтер’єр саме для вас — квартири в стилі PremiumSmartLoft. Наша молода команда будівельників використовує тільки лакшері-матеріали, зокрема італійський гіпсокартон і японські 3D-підлоги. Маленький секрет: для додання унікальності кожній квартирі ми залучаємо новітні технології штучного інтелекту!

Читати більше

Націєтворення

Довге ХІХ століття, як називає період з 1789 по 1914 рік Ерік Гобсбаум, стало періодом формування модерних націй. Метою національних проєктів було об’єднання розрізнених суспільних груп через формування відчуття спільної ідентичності та культури, а надалі — розбудова відповідних політичних інституцій. Архітектура в цьому контексті виступала як втілена у просторі маніфестація нової ідентичності, як матеріалізована метафора самобутності й суверенітету, здатності нації до творення власної традиції.

Український національний проєкт зі старту був бездержавним і перебував у жорсткій конкуренції з іншими проєктами. Саме тому українські інтелектуали шукали мистецькі рішення насамперед у сільській культурі та народній традиції. Так формувався «новий український стиль», який пізніше назвуть Українським архітектурним модерном.

Націєтворення має в західній традиції більш усталене визначення — «національне будівництво» (nation-building). І очевидне відсилання до архітектури в цьому визначенні не видається випадковим. Якщо соціальні й культурні контексти знаходять своє відображення в архітектурі, то чи можемо ми говорити сьогодні про появу нового українського стилю — Українського архітектурного постмодерну?

д
д

Вода

Прощай, старий Дніпре! На той рік, напровесні, прокинешся вже молодим Дніпром! Дніпром електричної енергії майбутнього, широкого і вільного, як це бурхливе море.

Гео Шкурупій, Дмитро Бузько

Читати більше

Через поле

Через поле, що поблизу мого дому,

щодня я ходжу одною дорогою,

але щодня приходжу у нове місце.

Анна Ютченко

Читати більше

Ресурс

Земля, вода, ліс, природні копалини — все це існує лише для того, щоб бути використаним на потреби архітектури. Світова архітектурна критика 1970–1980-х приписувала такий підхід архітекторам-модерністам, пострадянська — виключно радянським архітекторам. Криза модерності для України збіглася з Чорнобильською катастрофою, що, здавалося б, чітко вивела питання охорони довкілля до пріоритетних, а «ресурсний підхід» оприявнила таким, що вичерпав себе.

Проте сьогодні, попри загальний осуд радянських методів господарювання та широку доступність екологічних теорій, управлінські моделі не менш «ресурсомісткі». Окрім того, ресурси продовжують бути об’єктом зацікавлення впливових гравців: за них борються, їх витрачають, купують, привласнюють, вичерпують і знищують. Хоча природні ресурси все ще номінально є «суспільним» благом, вони навряд чи такими є фактично і тим паче такими не сприймаються. Не помічаючи «спільної власності», суспільство не помічає і її втрати.

Нині вже і архітектура, ставши частиною матеріальної культурної спадщини, перетворилася на наше суспільне благо. Тепер не тільки ліси, вода і земля, а й пам’ятки архітектури стали абстрактними, вразливими і невидимими елементами нашої реальності. Але, як і інші блага, архітектурна спадщина є ресурсом, що не відновлюється. Чи зможемо ми передати хоча б щось з успадкованого наступним поколінням? Або розтратимо все самі?

е
е

Метро в інфраструктурі міста: комплекс значущості

Від будівництва першої підземки в Лондоні часів Belle Époque, або прекрасної епохи, й понині метрополітен, як порівняти з іншими транспортними інфраструктурами, асоціюється з науково-технічним прогресом і все ще є ознакою високого рівня цивілізації. Архітектори кінця «довгого ХІХ століття», так само й «короткого ХХ століття», не уявляли місто майбутнього без метрополітену. І сьогодні містяни сприймають цей вид громадського транспорту як безумовне благо, він посідає важливе місце в ідентичності та викликає почуття гордості й прив’язаності.

Читати більше

Відкрите місто

Славутич ― останнє місто Радянського Союзу, атомоград, який мав замінити трагічно відому Прип’ять, спустошену внаслідок катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції (ЧАЕС) 26 квітня 1986 року. Так невелике місто з населенням 25 тисяч осіб опинилося в центрі політичних подій останніх років існування СРСР, ставши чи не останньою спробою держави відповісти на глибоку політичну, економічну і соціальну кризу, що прийшла після катастрофи. А залучення архітекторів і будівельників восьми республік СРСР до проєктування і реалізації Славутича ― спробою «скріпити» згасаючу дружбу радянських народів у момент його розпаду.

Читати більше

Інфраструктура

Інфраструктура є предметом гордості, політичних обіцянок, ознакою рівня культури, прогресу і навіть цивілізаційних місій держав. Парижани пишаються каналізацією, римляни — дорогами, а лондонці, як і кияни, — метрополітеном.

З латини слово «інфраструктура» дослівно перекладається як «під будівлею» або «під/за структурою». Тому саме інфраструктура часто залишається найнепомітнішою серед інших об’єктів архітектурного середовища. Хоча чи можливе функціонування «superstructure» без бази, яку створює «infrastructure»? Інфраструктура — це конектор у мережі елементів, інструмент, що забезпечує комфорт, безпеку, свободу пересування і рівний доступ до ресурсів.

Зі скороченням об’єктів соціальної, транспортної та культурної інфраструктури ми позбуваємося не зайвих предметів гордості або збиткової дотаційної сфери. Ми втрачаємо чи не головний інструмент демократії, інклюзивності та горизонтального об’єднання спільнот.

є
є

Кожному слід мати власний Детройт

Розвиток Кривого Рогу починався від поштової станції, згодом — провінційного єврейського містечка. У ХІХ столітті його оточували поміщицькі маєтки родин Колачевських, Харіних, Яніцьких, Галковських, Харченків…

Читати більше

Кодаки будуються

Уявіть село, у яке щодня приїздять екскурсії з усієї країни і міжнародні делегації. На прилавках універсаму — лосось, ікра і шуби. А учні школи нарахували 135 професій, у яких зайняті місцеві жителі. Архітектура села унікальна для свого часу, а архітектори отримали премію за втілений проєкт. Але що з цього лишилося сьогодні? Чи правдою є написане? Чи існувало колись таке село?

Читати більше

Праця

Що робити з заводами, які уже не працюють? Більшість постмодерністських урбаністичних теорій і неоліберальних міських реформ виросли на потребі подолання індустріальної спадщини, необхідності реновації та конверсії порожніх промислових будівель і занедбаних промислових зон. Коли перебувати в інтелектуальній бульбашці креативного класу, дійсно може створитися враження, наче вся промисловість України померла ще в 1990-ті. У такому разі очевидно, що джентрифікація «порожніх» промислових будівель є невідкладною необхідністю українських міст.

Проте найбільші промислові підприємства, вузли і навіть регіони України продовжують працювати, не розв’язуючи ані соціальних, ані екологічних проблем своїх працівників та міст, у яких розташовуються. З огляду на це інструмент джентрифікації навряд чи здатен допомогти, адже проблема ідентифікована неправильно.

Якщо ми не бачимо заводу, то, відповідно, не бачимо праці, а значить у підсумку не бачимо і людей, які працюють. Хай як би приємно було помилятися, але українське суспільство і українська економіка все ще не перейшли від індустріального стану до постіндустріального. Можливо, варто переформулювати питання з «що робити з заводами, які не працюють» на «що робити з заводами, у яких досі працюють»?

ж
ж

Дача як втеча

Література епохи Відродження починається з «Декамерону» Джованні Боккаччо — історії про те, як десятеро хлопців і дівчат із заможних родин тікають від чуми до заміської садиби та розважають одне одного оповіданнями. Однак «Декамерон» — це втеча не лише від чуми, а й від тогочасного суспільства, яке перебувало в кризовому становищі. Це зображення нового періоду, адже його герої та героїні досить сміливо критикують діячів церкви, на якій базувалося суспільство Середньовіччя.

Читати більше

Типовий відпочинок

Колись відпочинок означав лише відновлення сил після виснажливої праці й складався зі сну, часу на їду, недільного походу у церкву. Вищі верстви суспільства мали доступ до різноманітнішого відпочинку або ж до необмеженого відпочинку. Натомість модерна епоха запропонувала такі форми відпочинку, як туризм. Тепер уже подорожі з необхідності (ділові поїздки) або потреби (через стихійні лиха, війну) набули дослідних, культурних, розважальних цілей або навіть позбулися їх узагалі. Урбанізаційні процеси XIX століття та спричинена ними доступність громадського транспорту (залізниця, трамвай, судноплавство) стрімко збільшили мобільність для широких мас, зробивши свободу пересування новою нормою. Безумовно, дозволити собі повноцінну відпустку або подорож могли лише міщани й буржуазія. Їхній запит стимулював формування архітектурних типологій готелів, пансіонатів і курортів.

Читати більше

Відпочинок

Якщо є праця, є й виснаження. А разом з тим і потреба у відпочинку. Відпочинок і праця ― дві взаємозалежні категорії як у межах 24-годинної доби, так і в межах календарного року. Чи існує пряма залежність: менше праці ― більше відпочинку? Або що більше праці, то більше відпочинку?

Довгий час відпочинок був привілеєм для окремих верств суспільства. Решті ж доводилося боротися за можливість, кількість і якість відпочинку, відвойовуючи регламентацію кожної робочої години. Різні політичні системи пропонували власний погляд на проблему масового відпочинку. Своєю чергою архітектурні типології розвивалися від заміських вілл та готелів до мережі санаторіїв, пансіонатів, баз відпочинку, до цілих регіонів курортного спрямування. Якщо праця завжди була суспільною потребою, то відпочинок відносно недавно став загальним благом.

У нинішніх умовах важливо поставити собі запитання: чим є відпочинок сьогодні ― розкішшю чи правом?

з
з